Нарешті сновидіння стали його життям, і відтоді все життя його дивно обернулося: він, можна сказати, спав наяву і не спав уві сні. Коли б його хтось бачив, як він безмовно сидить перед порожнім столом або йде вулицею, то, певне, вважав би його за лунатика або розбитого міцними напоями; погляд його був зовсім невиразний, природна неуважність кінець кінцем розвинулася і владно згонила з лиця його всі почуття, всі порухи. Він жвавішав тільки, як наставала ніч.
Такий стан розладнав його сили, і найжахливішою мукою було для нього те, що кінець кінцем сон почав його покидати зовсім. Бажаючи врятувати це єдине своє багатство, він уживав усіх засобів відновити його. Він чув, що є засіб відновити сон — для цього треба тільки прийняти опіум. Але де дістати цього опіуму? Він згадав про одного персіянина, що тримав магазин шалей і завжди майже, коли зустрічав його, просив намалювати йому красуню. Він вирішив піти до нього, гадаючи, що в нього, без сумніву, є цей опіум. Персіянин прийняв його, сидячи на дивані й підібравши під себе ноги.
— Нащо тобі опіум? — спитав він його.
Піскарьов розповів йому про своє безсоння.
— Гаразд, я дам тобі опіум, тільки намалюй мені красуню. Щоб гарна була красуня. Щоб брови були чорні і очі великі, як маслини; а я сама, щоб лежала коло неї і курила люльку, — чуєш? щоб гарна була! щоб була красуня!
Піскарьов обіцяв усе. Персіянин на хвилину вийшов і повернувся з баночкою, наповненою темною рідиною, бережно відлив частину її в іншу баночку і дав Піскарьову, наказавши вживати не більше, як по сім крапель у воді. Пожадливо схопив він цю дорогоцінну баночку, якої не віддав би за купу золота, і прожогом побіг додому.
Прийшовши додому, він відлив кілька крапель у склянку з водою і, проковтнувши, уклався спати.
Боже, яка радість! Вона! знову вона! Але вже зовсім в іншому вигляді. О, як гарно сидить вона біля вікна сільського світлого домочка! Вбрання її дихає такою простотою, яка властива тільки думці поета. Зачіска на голові її… Боже, яка проста ця зачіска і як вона личить їй! Коротенька косинка була злегка накинута на струнку її шийку; все в ній скромне, все в ній — таємне, невимовне відчуття смаку. Яка мила її граціозна хода! Який музикальний шелест її кроків і простенького плаття! Яка гарна рука її, стиснута волосяним браслетом! Вона говорить йому зі сльозами на очах: «Не зневажайте мене: я зовсім не та, за яку ви вважаєте мене. Подивіться на мене, придивіться пильніше й скажіть: хіба я здатна на те, що ви думаєте? О! ні, ні! хай той, хто насмілиться подумати, хай той…» Але він прокинувся! зворушений, змучений, зі сльозами на очах. «Краще б ти зовсім не існувала! не жила на світі, а була б витвором натхненного художника! Я не відходив би від полотна, я вічно дивився б на тебе й цілував би тебе. Я жив би й дихав тобою, як найкращою мрією, і я був би тоді щасливий. Ніякі бажання не сягнули б далі. Я кликав би тебе, як ангела-хранителя, уві сні і в безсонні, і тебе я ждав би, коли б випало змалювати божественне й святе. Але тепер… яке жахливе життя! що з того, що вона живе? Хіба життя божевільного приємне його родичам і друзям, які його колись любили? Боже, яке життя наше! вічний розлад між мрією і дійсністю!» Майже такі думки займали його повсякчас. Ні про що він не думав, майже нічого не їв і нетерпляче, з пристрастю коханця чекав вечора та жаданого видіння. Безнастанне прагнення думками одного, нарешті, так опанувало все буття його та уяву, що жаданий образ являвся йому майже щодня, завжди в становищі, протилежному дійсності, бо думки його були цілком чисті, як думки дитини. Через ці сновидіння самий предмет ставав якимось чистішим і цілком преображався.
Приймання опіуму ще дужче розпалило його уяву, і якщо був коли хтось закоханий до останнього градуса шаленства, поривно, жахливо, руйнівно, бентежно, то цей нещасний був він.
З усіх сновидінь одно було для нього радісніше за всі: йому приснилася його майстерня, він був такий веселий, з такою насолодою сидів з палітрою в руках! І вона тут. Вона була вже його дружиною. Вона сиділа коло нього, спершись гарненьким ліктиком своїм на спинку його стільця, і дивилася на його роботу. В її очах, ніжних, стомлених, відбився тягар блаженства; все в кімнаті його дихало раєм; було так ясно, так прибрано. Боже! вона схилила до нього на груди чарівну свою голівку… Кращого сну він ще ніколи не бачив. Він встав після нього мовби свіжіший і не такий неуважний, як раніш. В голові його з’явилися дивні думки. «Може, — думав він, — її затяг у розпусту якийсь мимовільний жахливий випадок; може, душа її схильна до каяття, може, вона бажала б сама вирватися з жахливого становища свого. І невже байдуже дати їй загинути, і саме тоді, коли тільки досить подати руку, щоб урятувати її від потоплення?» Думки його сягали ще далі. «Мене ніхто не знає, — казав він сам собі, — та й кому яке до мене діло, та й мені теж нема до них діла. Якщо вона виявить щире каяття і змінить життя своє, я одружуся тоді з нею. Я повинен з нею одружитися і, певно, зроблю куди краще за багатьох, що женяться на своїх ключницях і навіть часто на наймерзенніших істотах. Але мій подвиг буде некорисливий і, може, навіть великий. Я поверну світові найкращу його окрасу».