[194] народ прибирав квітковими килимами вулиці, як різнокольорове листя квітів перетворювалося на фарби і тіні, на брукові з’являлися візерунки, кардинальські герби, портрет Папи, вензелі, птахи, звірі й арабески. Як напередодні Великодньої неділі продавці харчів, піцикароли, прибирали свої крамнички: свинячі окороки, ковбаси, білі пузирі, лимони і листя перетворювалися на мозаїку і складали плафон; круги пармезанів та інших сирів, лягаючи один на одного, ставали в колони; із сальних свічок скаладалася бахрома мозаїчної завіси, що драпірувала внутрішні стіни; із сала, білого, як сніг, відливалися цілі статуї, історичні групи християнського і біблейського змісту, які здивованому глядачеві здавалися алебастровими — вся крамничка перетворювалася на світлий храм, сяючи позолоченими зірками, майстерно освітлюючись розвішаними плошками і відбиваючи дзеркалами безконечні купи яєць. Для всього цього потрібна була присутність смаку, і піцикароло робив це не заради яких-небудь прибутків, але для того, щоб помилувалися інші і помилуватися самому. Нарешті, народ, в якому живе почуття власної гідності: тут він il popolo[195], а не чернь, і носить у своїй природі прямі начала часів первісних квіритів; його не могли навіть спокусити наїзди іноземців, розбещувачів недіючих націй, що породжують по трактирах і дорогах найогидніший клас людей, по яких мандрівник робить часто висновок про весь народ. Сама безглуздість урядових постанов, ця безвладна купа всяких законів, що виникли в усі часи і відносини і не знищені досі, між якими навіть є Дикти часів стародавньої Римської республіки, — все це не викоренило високого почуття справедливості в народі. Він ганьбить неправедного домагателя, освистує труну покійника і впрягається великодушно в колісницю, що везе тіло, яке шанує народ. Самі вчинки духівництва, часто спокусливі, що викликали б у інших місцях розпусту, майже не діють на нього: він уміє відокремити релігію від лицемірних виконавців і не заразився холодною думкою невір’я. Нарешті, самі злидні й бідність, неминуча доля стоячої держави, не ведуть його до похмурого злочинства: він веселий і переносить усе, і тільки в романах та повістях ріже по вулицях. Усе це показувало йому стихії народу сильного, цільного, для якого ніби готувалося якесь поприще попереду. Європейська освіта ніби навмисно не торкнулася його і не вдихнула в груди йому свого холодного вдосконалення. Сам духовний уряд, цей дивний уцілілий привид минулих часів, залишився ніби для того, щоб зберігати народ від стороннього впливу, щоб ніхто із честолюбних сусідів не посягнув на його особистість, щоб до часу в тиші таїлася його горда народність. Притому тут, у Римі, не відчувалося чогось померлого; в самих руїнах і прекрасній бідності Рима не було того томливого болісного почуття, яке проймає мимоволі людину, що споглядає пам’ятки заживо вмираючої нації. Тут протилежне почуття: тут ясний, урочистий спокій. І кожного разу, міркуючи про все це, князь мимоволі задумувався і почав підозрювати якесь таємниче значення в слові «вічний Рим».
вернуться
* Дженсано — містечко поблизу Альбано, відоме святом квітів, яке відбувається на дванадцятий день після Трійці.