Багато хто з синьор служили моделями для художників. Тут були всіх родів моделі. Коли були гроші, вони проводили весело час в остерії з чоловіками і цілою компанією, не було грошей — не нудьгували і дивилися у вікно. Тепер вулиця була тихіша, ніж звичайно, тому що деякі вирядилися в народний натовп на Корсо. Князь підійшов до старих дверей одного будиночка, які всі були виверчені дірами, так що сам господар довго тицяв у них ключем, поки попадав у справжню. Вже готовий він був узятися за кільце, як раптом почув слова:
— Сьєр принчипе[208] хоче бачити Пеппе?
Він підняв голову догори: з третього поверху дивилася, висунувшись, сьора Тутта.
— Яка крикуха! — сказала з протилежного вікна сьора Сусанна: — Принчипе, може, зовсім прийшов не для того, щоб бачити Пеппе.
— Звичайно, з тим, щоб бачити Пеппе, чи не правда, князю? З тим, щоб бачити Пеппе, чи не так, князю? Щоб побачити Пеппе?
— Який Пеппе, який Пеппе! — продовжувала з жестом обома руками сьора Сусанна: — Князь став би думати тепер про Пеппе! Тепер час карнавалу, князь поїде разом зі своєю куджиною, маркезою Монтеллі, поїде з друзями в кареті кидати квіти, поїде за місто far allegria. Який Пеппе! Який Пеппе!
Князь здивувався з таких подробиць про своє проведення часу; але дивуватися йому було нічого, тому що сьора Сусанна знала все.
— Ні, мої люб’язні синьори, — сказав князь, — мені, справді, треба бачити Пеппе.
На це дала відповідь князеві вже синьора Грація, яка давно висунулася з віконця другого поверху і слухала. Відповідь дала вона, злегка поцмокавши язиком і покрутивши пальцем — звичайний заперечний знак у римлянок — і потім додала:
— Нема дома.
— Але, може, ви знаєте, де він, куди пішов?
— Е! куди пішов! — повторила сьора Грація, нахиливши голову до плеча. — Може, в остерії, на площі, біля фонтана; певно, хто-небудь покликав його, куди-небудь пішов, chi lo sa (хто його знає)!
— Якщо хоче принчипе що-небудь сказати йому, — підхопила з протилежного вікна Барбаруччя, надіваючи в той же час сережку в своє вухо, — нехай скаже мені, я йому передам.
«Ну, ні», — подумав князь і подякував за таку готовність.
У цей час визирнув із перехресного провулка величезний забруднений ніс і, як велика сокира, повис над губами і всім обличчям, що показалися слідом за ним. Це був сам Пеппе.
— Ось Пеппе! — скрикнула сьора Сусанна.
— Ось іде Пеппе, sior principe[209], — скрикнула жваво зі свого вікна синьора Грація.
— Іде, іде Пеппе! — задзвеніла з самого кутка вулиці сьора Чечілія.
— Принчипе, принчипе! он Пеппе, он Пеппе (ecco Peppe, ecco Peppe)! — кричали на вулиці діти.
— Бачу, бачу, — сказав князь, оглушений таким жвавим криком.
— Ось я, eccelensa[210], ось! — сказав Пеппе, знімаючи шапку.
Він, як видно, вже встиг спробувати карнавалу. Його звідкись збоку обсипало дуже борошном. Увесь бік і спина були в нього побілені зовсім, капелюх пом’ятий, і все обличчя було побите білими гвіздками. Пейпе вже був цікавий тим, що все життя своє залишався із зменшеним ім’ям своїм Пеппе. До Джузеппе він ніяк не добрався, хоч і посивів. Він походив навіть із хорошої фамілії, з багатого дому негоціанта, але останній будиночок був у нього відтяганий позовом. Ще батько його, людина теж схожа на самого Пеппе, хоч і називався sior Джіованні, проїв останнє майно, і він бідував тепер подібно до багатьох, тобто жив як доводилось: то раптом влаштовувався слугою в якого-небудь іноземця, то був на посилках в адвоката, то був прибиральником студії якого-небудь художника, то сторожем виноградника або вілли, і в міру того змінювався на ньому безперестанно костюм. Іноді Пеппе можна було зустріти на вулиці в круглому капелюсі й широкому сюртуку, іноді у вузенькому каптані, що лопнув у двох або трьох місцях, з такими вузенькими рукавами, що довгі руки його визирали звідти, як мітли, іноді на нозі його з’являлася попівська панчоха і черевик, іноді він показувався в такому костюмі, що вже й розібрати було важко, тим більше, що все це було надіте зовсім не як слід: іноді просто можна було подумати, що він надів на ноги замість панталонів куртку, зібравши і зав’язавши її як-небудь ззаду. Він був найсумлінніший виконавець усіх можливих доручень, часто зовсім безінтересно: тягнув продавати всякий мотлох, який доручали дами його вулиці, пергаментні книги розореного абата або антикварія, картину художника; заходив ранками до абатів забирати їх панталони і черевики для чистки до себе додому, які потім забував своєчасно віднести назад, від надмірного бажання услужити кому-небудь третьому, що попався йому, і абати залишались арештованими без черевиків і панталонів на весь день. Часто йому перепадали солідні гроші, але грішми він розпоряджався по-римському, тобто назавтра майже завжди їх не ставало, не тому, щоб він витрачав на себе або проїдав, але тому, що все у нього йшло на лотерею, до якої був він страшенно охочий. Навряд чи існував такий номер, якого б він не спробував. Всяка незначна щоденна подія в нього мала важливе значення. Чи траплялося йому знайти на вулиці яку-небудь погань, він зразу ж справлявся в ворожебній книзі, за яким номером вона там стоїть, з тим щоб його зараз же взяти в лотереї. Приснився йому якось сон, що сатана, який і без того йому снився невідомо з якої причини на початку кожної весни, — що сатана потягнув його за ніс по всіх покрівлях всіх будинків, починаючи від церкви Св. Ігнатія, потім по всьому Корсо, потім по провулку tre Ladroni[211], потім по via della stamperia[212] і зупинився нарешті біля самої trinita[213] на сходах, примовляючи: «Ось тобі, Пеппе, за те, що ти молився святому Панкратію: твій білет не виграє». Сон цей викликав великі розмови між сьорою Чечілією, сьорою Сусанною і всією майже вулицею; але Пеппе розгадав його по-своєму: збігав зразу ж за ворожебною книгою, взнав, що чорт означає 13 нумер, ніс — 24, святий Панкратій — 30, і взяв того ж ранку всі три нумери. Потім склав всі три нумери, вийшло: 67, він узяв і 67. Усі чотири нумери, як звичайно, лопнули. Іншого разу трапилось йому завести суперечку з виноградарем, товстим римлянином, сьором Рафаелем Томачелі. За що вони посварилися, — Бог їх знає, але кричали вони голосно, роблячи сильні жести руками, і, нарешті, обидва зблідли — ознака жахлива, за якою звичайно з острахом висовуються з вікон усі жінки і перехожий пішоход відхиляється подалі, — ознака, що справа доходить, нарешті, до ножів. І справді, товстий Томачелі запустив уже руку за ремінну халяву, що обтягувала його товсту ікру, щоб витягти звідти ніж, і сказав: «Почекай ти, ось я тебе, теляча голово!» — як раптом Пеппе вдарив себе рукою по лобі і втік з місця битви. Він згадав, що на телячу голову він ще ні разу не взяв білета; відшукав нумер телячої голови і побіг бігом до лотерейної контори, так що всі, хто приготувався дивитись на криваву сцену, здивувалися з такого нежданого вчинку, і сам Рафаель Томачелі, засунувши знову ніж за халяву, довго не знав, що йому робити, і нарешті сказав: «Che uomo curioso! (Яка дивна людина!)». Що білети лопалися і пропадали, цим не бентежився Пеппе. Він був твердо впевнений, що буде багачем, і тому, проходячи повз крамниці, питав майже завжди, скільки коштує всяка річ. Одного разу, дізнавшись, що продається великий будинок, він зайшов навмисно поговорити про це з продавцем, і коли почали з нього сміятися ті, що знали його, він відповідав дуже простодушно: «Але нащо сміятися, нащо сміятися? Адже я не тепер хотів купити, а після, з часом, коли будуть гроші. Тут нічого нема такого… кожний повинен здобувати майно, щоб залишити потім дітям, на церкву, бідним, на інші різні речі… chi lo sa!» Він уже давно був відомий князеві, був навіть колись узятий батьком його в будинок як офіціант, і тоді ж його було вигнано за те, що за місяць зносив свою ліврею і викинув за вікно весь туалет свого князя, ненавмисно штовхнувши його ліктем.