Князь думав ось про що: «Пеппе може розшукати і дізнатися, як на ім’я, де живе, і звідки, і хто така красуня. По-перше, він усіх знає, і тому більше, ніж хто інший, може зустріти в натовпі приятелів, може через них розвідати, може зазирнути в усі кафе й остерії, може заговорити навіть, не викликавши ні в кому підозріння своєю фігурою. І хоч він часом надто балакучий і неуважна голова, але, якщо зобов’язати його словом справжнього римлянина, він збереже таємницю».
Так думав князь, ідучи з вулиці у вулицю, і нарешті зупинився, побачивши, що давно перейшов міст, давно вже був у Транстеверській стороні Рима[216], давно піднімається на гору, і недалеко від нього церква S. Pietro in Montorio[217]. Щоб не стояти на дорозі, він зійшов на майданчик, з якого відкривався весь Рим, і промовив, обернувшись до Пеппе:
— Слухай, Пеппе, я тебе попрошу зробити мені одну послугу.
— Що хоче eccelenza? — сказав знову Пеппе.
Але тут князь глянув на Рим і зупинився: перед ним у чудесній сяючій панорамі з’явилося Вічне місто. Вся світла маса будинків, церков, куполів, шпилів ясно освітлена була блиском призахідного сонця. Групами і поодинці один з-поза одного виходили будинки, покрівлі, статуї, легкі тераси й галереї; там рябіла і грала маса тонкими шпилями дзвіниць і куполів з узорною вигадливістю ліхтарів; там виступав цілком темний палац; там плоский купол Пантеона; там прикрашена верхівка Антонинівської колони з капітеллю і статуєю апостола Павла; ще правіше підносили верхівки капітолійські будови з конями, статуями; ще правіше, над сяючим натовпом будинків і покрівель, велично й суворо здіймалася темна широчінь колізейської громади; там знову яскравий натовп стін, терас і куполів, вкритий сліпучим блиском сонця. І над усією сяючою масою темніли вдалині своєю чорною зеленню верхівки кам’яних дубів із вілл Людовізі, Медічис, і цілим стадом стояли над ними в повітрі куполоподібні верхівки римських пінн, підняті тонкими стовбурами. І потім на всю довжину всієї картини підносились і голубіли прозорі гори, легкі, як повітря, обняті якимось фосфоричним світлом. Ні словом, ні пензлем не можна було передати чудесної гармонії і сполучення всіх планів цієї картини. Повітря було до того чисте і прозоре, що найменша рисочка віддалених будов була ясна, і все здавалося таким близьким, ніби можна було схопити рукою. Останній дрібний архітектурний орнамент, узорне оздоблення карниза — все визначалося незбагненно чітко. В цей час пролунали: гарматний постріл і віддалений злитий крик народного натовпу — знак, що вже пробігли коні без сідоків, які завершували день карнавалу. Сонце спускалося нижче до землі; рум’янішим і гарячішим став блиск його на всій архітектурній масі; ще живішим і ближчим зробилося місто; ще темніше зачорніли пінни; ще голубішими і фосфорнішими стали гори; ще урочистіше і краще готове погаснути небесне повітря… Боже, який вид! Князь, захоплений ним, забув і себе, і красу Аннунціати, і таємничу долю свого народу, і все, що є на світі.
Коментарі
Повісті
До тому входять сім повістей — «Невський проспект», «Ніс», «Портрет», «Шинель», «Коляска», «Записки божевільного», «Рим», — котрі сам Микола Гоголь поєднав у такій послідовності в третьому томі першого зібрання творів 1842 р. Три з названих повістей («Невський проспект», «Портрет» і «Записки божевільного») друкувалися ще 1835 р. в «Арабесках», «Ніс» і «Коляску» оприлюднив у 1836 р. пушкінський «Современник» (у цьому ж часописі 1842 р. з’явилася друга редакція «Портрета»), «Рим» був надрукований в альманасі «Москвитянин» 1842 р.; лише «Шинель» уперше побачила світ у третьому томі зібрання. Три повісті, які увійшли до «Арабесок», поєднувала міська тематика, всі вони були присвячені Петербургу: навіть сюжетна інтрига «Невського проспекту», «Портрета» і «Записок божевільного» зав’язувалася безпосередньо на вулицях міста. Втім, відзначивши «новий почерк» Гоголя, читачі «Арабесок» не сприйняли ці три повісті як цикл. Показовий приклад тут — відома рецензія В. Бєлінського «Про російську повість і повісті Гоголя», де розлога розповідь про «нову» малу прозу автора йде поруч із аналізом текстів, що увійшли свого часу до «Миргорода». Уже після оприлюднення видання 1842 р. стало очевидно — сім повістей третього тому утворюють цикл, подібно до повістей «Вечорів на хуторі біля Диканьки» і «Миргорода». Так, показово, що над творами, написаними найпізніше — «Римом» і «Шинеллю», Гоголь працює водночас зі створенням другої редакції «Невського проспекту» і «Носа». Згодом, на початку 1890-х років, з легкої руки В. Шенрока п’ять із семи повістей третього тому повного зібрання творів Гоголя (за винятком «Коляски» і «Рима») отримують назву «петербурзькі повісті», за композиційною аналогією і певним змістовним протиставленням до «українських повістей» автора.
217
*