Петербурзькі повісті об’єднані урбаністичною темою і відповідними мотивами (йдеться про міський, зокрема петербурзький, текст), певною стилістичною єдністю (тут варто виокремити оповідний тип нарації, фантастичний елемент, сатиру та анекдотичність), увагою до теми художника і суспільства, «маленької» людини, відчутною соціальною спрямованістю тощо. За формальними ознаками жодна з петербурзьких повістей не є повістю (незважаючи на Гоголеве самовизначення), це новели. Порівняно з українськими повістями, авторську манеру петербурзького циклу характеризує більша економія виражальних засобів, спрощення сюжетів. Наразі жоден із сюжетів петербурзьких повістей не є вигадкою Гоголя, всі вони мають або літературне походження, або найчастіше почерпнуті з міських легенд і модних пліток. І хоча «офіційно» «Рим» і «Коляска» не належать до циклу петербурзьких повістей, їхня тематична і оповідна специфіка має багато спільного із названим циклом малої прози Гоголя і, власне, дозволяє йому відбутися в якості естетично-художньої цілісності, певного безперервного тексту. Адже невипадково у виданні 1842 р. Гоголь розміщує повісті не за хронологією: «Коляска» виступає проміжною ланкою між «Шинеллю» і «Записками божевільного», а «Рим» є певним завершенням міркувань Гоголя над стосунками людини і міста, ба навіть ширше — людини і цивілізації.
Очевидно, що в межах російської літератури Гоголь є одним з перших письменників-урбаністів. Описом петербурзьких вулиць і звичаїв мешканців міста починається не лише «Невський проспект», а й «Портрет», головного героя якого ми зустрічаємо в дрібній книжковій лавці; «Записки божевільного» інтродукує фатальна зустріч на вулиці Поприщіна із генеральською дочкою; історію зниклого носа розпочинає опис вивісок міщанського Петербурга; пейзажі провінційного містечка складають більшу частину розповіді про коляску; Рим стає головним героєм однойменної повісті. В основі петербурзьких повістей — реальні враження Гоголя від Північної столиці (так само, як повість «Рим» посилається на «автобіографічні» судження письменника про Італію). Гоголь приїздить до Петербурга в грудні 1828 р., аби за тодішніми звичками української прогресивної молоді підкорити Північну Пальміру. Софія Капніст-Скалон згадує прощання з Гоголем напередодні його від’їзду у Петербург: «Прощаючись зі мною, він здивував мене словами: “Прощавайте, Софіє Василівно! Ви, певне, або нічого про мене не почуєте, або почуєте щось досить гарне”. Ця самовпевненість нас здивувала у той час, оскільки ми нічого особливого у ньому не бачили» (цит. за: Вересаев В. Гоголь в жизни: Систематический свод подлинных свидетельств современников. — М.; Л., 1933. — С. 30). Райдужні очікування Гоголя від Петербурга не справдилися. Не здійснилися сподівання на акторську діяльність, розчарувала викладацька зокрема і педагогічна діяльність взагалі, не знайшов себе Гоголь і на державній службі. У листах до М. Погодіна і до матері він часто згадував про те, що не має в Петербурзі людини, яка б розуміла його (і це з огляду на широкий «ніжинський гурт» товаришів, зібраних ним коло себе). Не розуміє він і того Петербурга, про який мріяв (чи наразі швидко зрозумів його реальну віддаленість від петербурзького міфу): «Хоча б одна студентська істота розуміла мене. Це люд безбарвний, як Петербург <…> Петербург здавався мені зовсім не таким, як я думав. Я уявляв його значно красивішим, вражаючим, і чутки, котрі ширили про нього інші, також брехливі… Життя в столиці дуже дороге, доводиться жити як в пустелі і навіть відмовляти собі в найкращому задоволенні — в театрі».