Гоголь петербурзького періоду — плідний і відомий письменник, але глибоко нещасна людина. Він добре відчував особливу петербурзьку атмосферу, і так само добре усвідомлював її ворожість, чужість для себе, осмислював і себе в якості Чужого в цьому просторі. Петербург для Гоголя завжди існує лише у вимірі взаємного відчуження. Зокрема, особливості петербурзького тексту Гоголя полягають у певному авторському відстороненні від Міста (і конкретного Петербурга, й ідеальної урбаністики), за яким стежить і котре описує письменник. Погляд Гоголя відбиває, за словами Ю. Барабаша, «погляд збоку», точку зору Іншого, позицію спостерігача інонаціонального. Саме тому, як стверджує дослідник, у погляді оповідача на Невський проспект і навіть у спостереженнях за Містом російського художника Піскарьова «знаходимо складову якщо не виражено національну, то регіональну <…> — у будь-якому випадку чужу» (Барабаш Ю.Я. Подтексты «петербургского текста» (-их, -ов) // Н.В. Гоголь: Загадка третьего тысячелетия: Первые Гоголевские чтения. — М., 2002. — С. 21). Більше того, «сторонній погляд» Гоголя не просто очужений, він іронічно-пародійний і скептично налаштований (що почасти маскується нарочитим захопленням), ба протиставлений масовій свідомості пересічного петербуржця. Зрештою саме болісним усвідомленням небезпечної для людини ілюзорності Петербурга завершується перша повість циклу: «О, не вірте цьому Невському проспекту!»
Тут варто придивитися уважніше до «проміжної ланки» міського тексту Гоголя — повісті «Коляска», в якій, за вдалим зауваженням В. Звиняцьковського, «петербурзька повість» набула «миргородського колориту» (Звиняцьковський В. «Нечувані історії» від Гоголя // Гоголь М. Всі повісті. — К., 2008. — С. 18). Близькість опису повітового містечка Б. до губернського міста N. із «Мертвих душ» очевидна. Анекдотичний сюжет про хвалька, котрий забув, що запросив на вечерю поважних господ, розгортається на тлі маленького патріархального, радше за все південного містечка, в якому відсутні будь-які значні споруди, а дощові патьоки на стінах глиняних будинків перетворюють його краєвиди на ряботіння «під колір бруду». Міський пейзаж не лише підкреслює сумовите існування своїх мешканців (уявлення про нього можна скласти, згадавши загальне пожвавлення, яке викликав приїзд у місто кавалерійського полку), а й наочно ілюструє «перехід побуту в характер людського буття» (Крутикова Н. Урбанистическая проблема в художественной прозе Гоголя. — Киев, 2007. — С. 38).
Урбанізм Гоголя вельми специфічний, адже топографія в поетиці письменника завжди має акцентований етичний вимір (див.:
Лотман Ю. Проблема художественного пространства в прозе Гоголя // Лотман Ю. Избранные статьи. — Таллинн, 1992. — Т. 1. — С. 443‒444). Американський історик російського походження Н.І. Ульянов слушно зауважив особливості топографії гоголівського Петербурга: Гоголь «створив це жахливе поселення (тут йдеться про Коломну. — Г.У.), надав йому вигляду нетутешнього скупчення духовно мертвих істот <…> де немає ні небес, ні повітря, ні далини, в яку можна було б спрямувати погляд: наче гігантське підземелля» (Ульянов Н. На гоголевские темы: Кто подлинный создатель «демонического» Петербурга? // Новый журнал. — 1969. — Вып. 94. — С. 112). Далебі, міський текст Гоголя визначає не стільки об’єкт і характер опису Петербурга (чи Міста як такого), скільки цільність установки — віднайти шлях до морального спасіння в умовах хаотичної переваги зла над добром. Надмірність речей в міському тексті Гоголя не знімає тут проблему їхньої ілюзорності. Не випадково художньою проблемою «програмних» петербурзьких повістей — «Записок божевільного», «Шинелі», «Невського проспекту» — стає фатальне зіткнення мрії і реальності. Тема розладу між мрією і дійсністю не нова для сучасного Гоголю мистецтва. Насамперед тут актуалізується ім’я Е.-Т.-А. Гофмана, з яким часто і цілком слушно порівнюють авторський стиль Гоголя. Однак, якщо у романтиків конфлікт мрії і дійсності розв’язується суто у фантастичних (казкових) формах і мотивах, то, скажімо, «Невський проспект» надає нам цілком реалістичне вирішення проблеми: ілюзії Піскарьова і їхня руйнація зумовлені самою суттю ілюзорного (пишність фасадів і порожнеча змісту) Петербурга. Потрапляючи у світ низьких матерій (а «матеріальність» у Гоголя періоду петербурзьких повістей майже завжди є свідоцтвом «низького»), мрія «бідних чиновників» перестає існувати, протиставлена упредметненій владі департаментів. Між тим часто-густо комізм Гоголя переважає над цією гуманістичною установкою: поєднання разючого гумору із співчуттям до «маленької людини» провокує двозначність сприйняття (і відповідно почасти діаметрально протилежні інтерпретації) міського тексту Гоголя. Аналізуючи категорію «петербурзький текст», В. Топоров наполягав на двозначності її рецепції і реалізації. З одного боку, Петербург постає єдиним європейським (а отже, цивілізованим та культурним) містом Росії, з іншого — людині надзвичайно важко жити в цьому місті. Стосунки героїв петербурзького тексту із Містом — це численні заклики до втеч, невдалі спроби «вийти» з гнітючого простору і повернення із програшем. При цьому «одичне» і «апокаліптичне» ставлення до Петербурга в авторській/читацькій свідомості взаємозалежні, вони доповнюють і обумовлюють одне одного (Топоров В.Н. Миф. Ритуал. Символ. Образ. — М., 1995. — С. 259‒367). Гоголь чи не перший зі всією наочністю продемонстрував цю «двоєдушну» природу Петербурга. Побутовий, прозовий бік життя в поганому кліматі та в ситуації вічного перенаселення (а разом із тим і постійних неймовірно високих для тогочасної Росії показників смертності) органічно переплетена тут із фантасмагорією, загадковістю начебто пересічних петербурзьких подій (наголосимо ще раз: сюжети петербурзьких повістей Гоголь запозичив з міського фольклору). Північна природа Петербурга в зображенні Гоголя мовбито поглинає людину, яка повсякчас мусить і прагне втекти від її жорсткої опіки. У повістях владарює «поетична атмосфера вічного холоду» (Ділакторська О.Т.), яка, на погляд Є.М. Мелетинського, дотикається до міфологічного наповнення Півночі як царства мертвих і мешкання злих духів (Мелетинский Е.М. Поэтика мифа. — М., 1976. — С. 284). Суворий Петербург набуває значення такого собі космічного хаосу, що його усвідомлюють протагоністи повістей як складову своєї душі. Скажімо, в повісті «Невський проспект» опис власне проспекту, по суті, відсутній; центральна вулиця Петербурга постає як низка знаків, явищ, схем. Разом із тим Невський проспект перебирає на себе знакові характеристики Петербурга як міфу (інколи за контрастом): тут і природні чинники («де все мокре, гладеньке, рівне, бліде, сіре, туманне»), і містобудівні (зважмо на згадку про лютеранську церкву, що будується на проспекті), і топографічні («вулиця тютюнових та роздрібних крамничок, німців-ремісників і чухонських німф»), і культурні та соціальні (опис кімнати Піскарьова і «темної височини четвертого поверху») і, нарешті, метафізичні (йдеться про сни художника). Рятуючись від небезпечного простору північного міста, герої петербурзьких повістей заглиблюються у власний внутрішній простір, де на них очікує рівнозначна чи ще більша небезпека. У такий спосіб актуалізується «апокаліптичне розуміння сучасного суспільного життя» (Маркович В. М. Петербургские повести Н. В. Гоголя. — Л., 1989. — С. 138.). Втім апокаліптичні мотиви хаосу як порушення первісного порядку тут відчутно переплетені з поняттям романтичного хаосу як основи «земної» норми. Для того варто звернути увагу хоча б на опис карнавалу — дійсності, що помирає і народжується, у «завершальній» повісті «Рим».