— Зробіть милість, не турбуйтесь так для мене, я пройду потім, — казав Чичиков.
— Ні, Павле Івановичу, ні, ви — гість, — казав Манілов, показуючи йому рукою на двері.
— Не клопочіться, будь ласка, не клопочіться; будь ласка, проходьте, — казав Чичиков.
— Ні, вже вибачте, не допущу пройти позаду такому приємному, освіченому гостеві.
— Чому ж освіченому?.. Будь ласка, проходьте!
— Ну, та вже звольте проходити ви.
— Та чого ж?
— Ну, та вже того, — казав з приємною посмішкою Манілов.
Нарешті обидва приятелі ввійшли в двері боком і трохи притиснули один одного.
— Дозвольте мені вам представити дружину мою, — сказав Манілов. — Серденько! Павло Іванович!
Чичиков справді побачив даму, яку він зовсім був не помітив, уклоняючись на дверях з Маніловим. Вона була непогана, одягнута до лиця. На ній добре лежав матер’яний шовковий капот білого кольору; тонка невелика п’ясть руки її щось кинула похапцем на стіл і стиснула батистову хусточку з вишиваними ріжками. Вона підвелася з канапи, на якій сиділа. Чичиков не без задоволення підійшов до її руки. Манілова промовила, трохи навіть гаркавлячи, що він дуже порадував їх своїм приїздом, і чоловік її, не минало дня, щоб не згадував про нього.
— А так, — промовив Манілов, — вже вона бувало все питає мене: «Та чого ж твій приятель не їде?» — «Зажди, серденько, приїде». А от ви нарешті й ушанували нас своїм відвіданням. Вже такої, справді, втіхи завдали нам — майський день… іменини серця…
Чичиков, почувши, що справа вже дійшла до іменин серця, дещо навіть збентежився й відповів скромно, що ні голосного ім’я не має, ні навіть помітного рангу.
— Ви все маєте, — урвав Манілов з такою ж приємною посмішкою, — усе маєте, навіть ще більше.
— Як вам сподобалося наше місто? — промовила Манілова. — Чи приємно провели там час?
— Дуже гарне місто, прекрасне місто, — відказав Чичиков, — і час провів дуже приємно: товариство — обхідливішого бути не може.
— А як ви знайшли нашого губернатора? — сказала Манілова.
— А правда, преповажна й преласкава людина? — додав Манілов.
— Щира правда, — сказав Чичиков, — преповажна людина. І як він увійшов у свої обов’язки, як розуміє їх! Треба бажати якнайбільше таких людей.
— Як він може отак, знаєте, прийняти всякого, додержати делікатності в своїх учинках, — докинув Манілов з посмішкою і від утіхи майже зовсім заплющив очі, як кіт, якому злегка полоскотали за вухами пальцем.
— Дуже обхідлива й приємна людина, — провадив Чичиков, — і який митець! Я навіть ніяк не міг гадати цього. Як гарно вишиває всякі домашні узори! Він мені показував своєї роботи гаманець: рідко яка дама може так майстерно вишити.
— А віце-губернатор, правда, яка мила людина? — сказав Манілов, знову трохи приплющивши очі.
— Дуже, дуже достойна людина, — відповів Чичиков.
— Ну, дозвольте, а як вам видався поліцеймейстер? Адже правда, що дуже приємна людина?
— Надзвичайно приємна, і яка розумна, яка начитана людина! Ми в нього програли у віст разом з прокурором і головою палати аж до останніх півнів. Дуже, дуже достойна людина!
— Ну, а якої ви думки про дружину поліцеймейстера?— додала Манілова. — Правда, прелюб’язна жінка?
— О, це одна з найдостойніших жінок, яких я тільки знаю, — відповів Чичиков.
Потому не проминули голову палати, поштмейстера і таким чином перебрали майже всіх чиновників міста, які всі виявились найдостойнішими людьми.
— Ви завжди на селі проводите час? — зробив нарешті своєю чергою запитання Чичиков.
— Здебільшого на селі, — відповів Манілов. — Іноді, правда, приїжджаємо в місто для того тільки, щоб побачитися з освіченими людьми. Здичавієш, знаєте, якщо весь час житимеш замкнено.
— Правда, правда, — сказав Чичиков.
— Звичайно, — провадив Манілов, — інша річ, коли б сусідство було гарне, коли б, наприклад, така людина, щоб з нею, в деякому роді, можна було поговорити про люб’язність, про гарне поводження, стежити яку-небудь таку науку, щоб отак розворушило душу, надало б, так би мовити, шугання такого… — Тут він ще хотів щось висловити, але, помітивши, що трохи зарапортувався, колупнув тільки рукою в повітрі і сказав далі: — Тоді, звичайно, село й самотність мали б дуже багато приємностей. Але ж немає нікогісінько… От тільки іноді почитаєш «Сын Отечества»[34].
Чичиков погодився з цим цілковито, додавши, що нічого не може бути приємнішого, як жити в самотності, втішатись видовищем природи й почитати іноді яку-небудь книгу…
34
*