— Та знайте, — додав Манілов, — усе коли немає друга, з яким би можна поділитись…
— О, це справедливо, це цілком справедливо! — урвав Чичиков. — Що всі скарби тоді на світі! «Не май грошей, май гарних людей для поводження», сказав один мудрець.
— І знаєте, Павле Івановичу, — сказав Манілов, явивши в лиці своєму вираз не тільки солодкий, але навіть приїсний, немов та мікстура, яку спритний світський доктор засолодив немилосердно, уявляючи нею порадувати пацієнта, — тоді почуваєш якусь, у деякому роді, душевну насолоду… Ось як, наприклад, тепер, коли випадок дав мені щастя, можна сказати, рідке, зразкове, говорити з вами і чаруватися приємною вашою розмовою…
— Даруйте, яка ж тут приємна розмова? Нікчемна людина, та й годі, — відповів Чичиков.
— О, Павле Івановичу! Дозвольте мені бути відвертим: я б з радістю віддав половину всього мого достатку, щоб мати частину тих достойностей, що маєте ви!..
— Навпаки, я б уважав зі свого боку за найбільше…
Невідомо, до чого б дійшов взаємний вилив почуттів обох приятелів, якби не ввійшов слуга й не доповів, що їсти подано.
— Прошу вашої ласки, — сказав Манілов. — Ви вибачте, що не маємо такого обіду, як на паркетах і в столицях; у нас просто, російським звичаєм, щі, але від щирого серця! Прошу ласки.
Тут вони ще якийсь час посперечалися, кому першому ввійти, і нарешті Чичиков увійшов боком до їдальні.
У їдальні вже стояли два хлопчики, сини Манілова, що були того віку, коли дітей садовлять уже за стіл, але ще на високих стільцях. Біля них стояв учитель, що вклонився ввічливо і з посмішкою. Хазяйка сіла за свою супову чашку, гість був посаджений між хазяїном і хазяйкою, слуга пов’язав дітям на шию серветки.
— Які милі діти! — сказав Чичиков, глянувши на них, — а которий рік?
— Старшому восьмий, а меншому вчора тільки минуло шість, — сказала Манілова.
— Фемістоклюс! — сказав Манілов, звернувшись до старшого, що намагався визволити своє підборіддя, яке лакей зав’язав у серветку. Чичиков звів трохи брову, почувши таке почасти грецьке ім’я, якому не відомо чому Манілов дав закінчення «юс», але зразу ж подбав надати обличчю звичайного виразу.
— Фемістоклюс, скажи мені, яке найкраще місто у Франції?
Тут учитель звернув усю увагу на Фемістоклюса і, здавалось, хотів йому вскочити в очі, але нарешті зовсім заспокоївся й хитнув головою, коли Фемістоклюс сказав: «Париж».
— А в нас яке найкраще місто? — спитав знову Манілов.
Учитель знову нагострив увагу.
— Петербург, — відповів Фемістоклюс.
— А ще яке?
— Москва, — відповів Фемістоклюс.
— Розумник ти, серденько! — сказав на це Чичиков. — Скажіть, одначе… — провадив він, звернувшись тут же з деяким виразом здивування до Манілових: — В такі літа і вже таке знання. Я мушу вам сказати, що в цій дитині будуть великі здібності!
— О, ви ще не знаєте його! — відповів Манілов, — у нього розум на диво гострий. От менший Алкід, той не такий жвавий, а цей зараз, коли що-небудь побачить, комашку, кузьку, так у нього оченята відразу й забігають; побіжить за нею слідом і зараз зверне увагу. Я його призначаю на дипломатичну справу… Фемістоклюс! — провадив він, знову звернувшись до нього, — хочеш бути посланником?
— Хочу, — відповів Фемістоклюс, жуючи хліб і мотаючи головою направо й наліво.
В цей час лакей, що стояв позаду, втер посланникові носа і дуже добре зробив, інакше б капнула в суп чимала стороння крапля. За столом почалась розмова про втіхи спокійного життя, яку хазяйка уривала зауваженнями про міський театр і про акторів. Учитель дуже пильно дивився на розмовників і, як тільки помічав, що вони збираються посміхнутись, ту ж мить розкривав рот і сміявся завзято. Мабуть, він був людина вдячлива і хотів заплатити цим хазяїнові за гарне поводження. А втім, одного разу обличчя його набрало було суворого виразу, і він строго застукав по столу, втуливши очі в дітей, що сиділи насупроти нього. Це було до речі, бо Фемістоклюс укусив за вухо Алкіда, і Алкід, заплющивши очі й роззявивши рот, збирався вже заридати якнайжалюгідніше, але, відчувши, що за це легко можна було позбутися страви, дав спокій ротові і почав зі слізьми гризти баранячу кістку, від якої в нього обидві щоки лисніли жиром.
Хазяйка дуже часто зверталася до Чичикова з словами: «Ви нічого не куштуєте, ви дуже мало взяли». На це Чичиков відповідав щоразу: «Щиро дякую, я ситий. Приємна розмова краща за всяку страву».
Уже встали з-за столу. Манілов був задоволений надзвичайно і, підтримуючи рукою спину свого гостя, готувався таким чином перепровадити його до вітальні, коли це гість заявив з вельми значливим виразом, що він має намір з ним поговорити про одну дуже потрібну справу.