Не раз, посеред таких прогулянок, спадало йому на думку стати колись самому, — тобто, розуміється, не тепер, а після, коли зробить головне діло і матиме кошти в руках, — стати самому мирним власником такого маєтку. Тут, розуміється, враз ввижалась йому навіть і молода, свіжа, білолиця молодичка, з купецького або іншого багатого роду, яка навіть знала б і музику. Уявляв він і молоде покоління, покликане увічнити фамілію Чичикових: пустун-хлопчик і красуня-дочка або навіть два хлопчики, дві і навіть три дівчинки, щоб було всім відомо, що він справді жив і існував, а не те, що пройшов якоюсь тінню або привидом по землі, — щоб не було соромно і перед вітчизною. Тоді йому починало здаватися навіть і те, що непогано б і до чину якусь добавку: статський радник, приміром, чин поважний і шановний… Мало чого не спадає на думку, під час прогулянок, що так часто заносить людину геть далі від нудної теперішньої хвилини, торсає, дражнить, ворушить уяву і буває їй приємне навіть тоді, коли певна вона сама, що це ніколи не здійсниться!
Людям Павла Івановича село теж сподобалось. Вони так само, як і він, призвичаїлися до нього. Петрушка зійшовся незабаром з буфетником Григорієм, хоча спочатку вони обидва величались і надимались один перед одним нестерпно. Петрушка пустив Григорію туману в вічі своєю бувалістю по різних місцях; а Григорій осадив його зразу Петербургом, де Петрушка не був. Останній хотів було піднестись і виїхати на дальності відстаней тих місць, де він бував, але Григорій назвав йому таке місце, якого на жодній карті не можна було відшукати, і налічив понад тридцять тисяч верст, так що служитель Павла Івановича зовсім осовів, роззявив рота і був знятий на глум тут же усією двірнею. Справа, одначе ж, між ними кінчилася найтіснішою дружбою. Край села Лисий Пимен, дядько всіх селян, держав шинок, якому ім’я було «Акулька». В цьому закладі бачили їх в усяку пору дня. Там стали вони свої друзі, або, як називають в народі: шинкові завсідники.
У Селіфана була іншого роду принада. На селі щовечора співали пісень, заплітали й розплітали весняні танки. Породисті стрункі дівчата, яких уже важко тепер знайти у великих селах, змушували його по кілька годин стояти ґавою. Важко було сказати, котра гарніша: всі білогруді, білошиї, у всіх очі ріпою, у всіх очі з поволокою, хода павою і коса до пояса. Коли, взявшися обома руками за білі руки, поволі виступав він з ними в танку або ж ішов на них стіною в ряді інших парубків, і, йдучи, так само стіною, назустріч їм, голосно виспівували, усміхаючись, горлаті дівки: «Бояри, покажіть жениха!» — і тихо меркла кругом околиця, і відгук співу, пролунавши далеко за річкою, вертався сумовитий назад, — не знав він і сам тоді, що з ним діялося. Уві сні і наяву, вранці і смерком, все ввижалося йому потім, що в обох руках його білі руки, і ходить він у танку.
Коням Чичикова також сподобалось нове житло. І корінний, і Засідатель, і навіть чубарий визнали перебування у Тентетникова зовсім не нудним, овес чудовим, а впорядкування конюшень надзвичайно зручним: у кожного стійло, хоч і відгороджене, але через перегородки можна було бачити й інших коней — так що, коли б котромусь із них, навіть найдальшому, закортіло по-дурному раптом заіржати, можна було йому відповісти тим же і відразу ж.
Словом, усі обжились, як дома. Що ж до тієї потреби, заради якої Павло Іванович, об’їжджав простору Росію, — тобто щодо мертвих душ, то з цим предметом він зробився дуже обережний і делікатний, коли б навіть довелося мати справу з дурнями заплішеними. Але Тентетников, як би там не було, читає книги, філософствує, старається з’ясувати собі всякі причини всього — навіщо й чому? «Ні, краще пошукати, чи не можна з іншого кінця». Так думав він. Базікаючи часто з дворовими людьми, він, між іншим, довідався від них, що пан їздив колись досить частенько до сусіди-генерала, що в генерала панночка, що пан був до панночки, та й панночка теж до пана… але потім раптом чогось не помирились і розійшлись. Він помітив і сам, що Андрій Іванович олівцем і пером усе малював якісь голівки, одна на одну схожі.
Одного разу, по обіді, обертаючи за звичкою пальцем срібну табакерку навколо її осі, сказав він так:
— У вас усе є, Андрію Івановичу, одного тільки бракує.
— Чого? — спитав той, випускаючи кучерявий дим.
— Подруги життя, — сказав Чичиков.
Нічого не сказав Андрій Іванович. На тому розмова й кінчилася.
Чичиков не збентежився, вибрав інший час, уже перед вечерею, і, розмовляючи про те, про се, сказав раптом:
— А справді, Андрію Івановичу, вам би дуже не завадило одружитися.