Хоч би слово сказав на це Тентетников, наче й сама розмова про це була йому неприємна.
Чичиков не збентежився. Втретє вибрав він час, уже після вечері, і сказав так:
— А все-таки, як не поверну я обставини ваші, бачу, що треба вам одружитися: впадете в іпохондрію.
Чи слова Чичикова були на цей раз такі переконливі, чи стан душі в цей день у нього був особливо схильний до одвертості — він зітхнув, сказав, пустивши вгору дим з люльки:
— На все треба родитися щасливим, Павле Івановичу, — і розказав усе, як було, всю історію знайомства з генералом і розриву.
Коли почув Чичиков від слова до слова всю справу і побачив, що через одне слово ти скоїлася така історія, він сторопів. З хвилину дивився пильно в вічі Тентетникову, не знаючи, як подумати про нього: чи дурень він заплішений, чи тільки придуркуватий, і нарешті:
— Андрію Івановичу! даруйте! — сказав він, узявши його за обидві руки, — яка ж образа? що ж тут образливого в слові ти?
— В самому слові нема нічого образливого, — сказав Тентетников, — не в змісті слова, а в голосі, яким сказано його, полягає образа. Ти — це значить: «Пам’ятай, що ти погань; я приймаю тебе тому тільки, що нема нікого кращого; а приїхала якась там княжна Юзякіна — ти знай своє місце, стій коло порога». От що це значить! — Говорячи це, смирний і лагідний Андрій Іванович заблискав очима; в голосі його почулося роздратовання ображеного почуття.
— Та хоч би навіть і в цьому розумінні, що ж тут такого? — сказав Чичиков.
— Як?! Ви хочете, щоб [я] і далі бував у нього після такого вчинку?
— Та який же це вчинок? Це навіть не вчинок, — сказав холоднокровно Чичиков.
— Як не вчинок? — спитав здивований Тентетников.
— Це генеральська звичка, а не вчинок: вони всім кажуть: ти. А втім, чому цього й не дозволити заслуженій, шановній людині?..
— Це інша річ, — сказав Тентетников. — Коли б він був старий, бідняк, не гордий, не чванькуватий, не генерал, тоді я дозволив би йому говорити мені ти і прийняв би навіть шанобливо.
«Він зовсім дурень! — подумав сам собі Чичиков, — голодранцеві дозволити, а генералові не дозволити!..»
— Гаразд! — сказав він уголос, — припустімо, він вас образив, зате ви й поквиталися з ним: він вам, і ви йому. Сваритися, залишаючи особисте власне [діло], — це, вибачте… Коли вже обрано мету, треба вже йти напролом. Чого зважати на те, що людина плюється! Людина завжди плюється: вона вже так створена. Та ви й не знайдете тепер в усьому світі такого, який не плювався б.
«Чудний чоловік цей Чичиков!» — думав сам собі з подивом Тентетников, зовсім спантеличений такими словами.
«Який, одначе, дивак цей Тентетников!» — думав тим часом Чичиков.
— Андрію Івановичу! Я говоритиму з вами, як брат з братом. Ви людина недосвідчена — дозвольте мені влаштувати цю справу. Я поїду до його превосходительства і поясню, що трапилося це з вашого боку через непорозуміння, через молодість і незнання людей і світу.
— Падлючити перед ним я не маю наміру! — сказав, образившись, Тентетников, — та й вас не можу на це уповноважити.
— Падлючити я не здатний, — сказав, образившись, Чичиков. — Провинитися в іншому вчинку, як людина, можу, але в підлості — ніколи… Вибачте, Андрію Івановичу, за моє щире бажання, я не сподівався, щоб слова [мої] розуміли ви в такому образливому значенні.
Усе це було сказано з почуттям гідності.
— Я винен, вибачте! — сказав поквапно зворушений Тентетников, схопивши його за обидві руки. — Я не хотів вас образити. Клянуся, ваше добре співчуття для мене дороге! Але облишимо цю розмову. Не будемо більше ніколи про це говорити!
— В такому разі, я так поїду до генерала.
— Чого? — спитав Тентетников, дивлячись з подивом йому в вічі.
— Засвідчити пошану.
«Чудний чоловік цей Чичиков!» — подумав Тентетников.
«Чудний чоловік цей Тентетников!» — подумав Чичиков.
— Я завтра ж, Андрію Івановичу, коло десятої години ранку до нього й поїду. По-моєму, чим швидше засвідчити пошану людині, тим краще. Тому що бричка моя ще не набула належного стану, то дозвольте мені взяти у вас коляску?
— Будь ласка, що за прохання? Ви повний господар: і екіпаж, і все у вашому розпорядженні.
Після такої розмови вони попрощалися і розійшлися спати, не без роздумів про дивну вдачу один одного.
Дивна, одначе, ж річ! На другий день, коли подали Чичикову коні і вскочив він у коляску з легкістю майже військової людини, одягнений у новий фрак, білий галстук і жилет, і покотив засвідчувати пошану генералові, Тентетников відчув таке хвилювання духу, якого давно не переживав. Весь цей іржавий і дрімотний хід його думок перетворився в діяльно-неспокійний. Обурення нервове пройняло раптом усі почуття зануреного досі в безжурні лінощі тюхтія. То сідав він на диван, то підходив до вікна, то брався за книгу, то хотів мислити — марне хотіння! думка не лізла йому в голову. То намагався ні про що не мислити — марне намагання! уривки чогось, схожого на думки, кінці і хвостики думок лізли і звідусіль накльовувались йому в голову. «Чудний стан!» — сказав він і присунувся до вікна дивитися на дорогу, що перетинала діброву, край якої ще клубочилася, не встигши улягтися, курява. Але, облишивши Тентетникова, підемо за Чичиковим.