— В такому разі, дозвольте мені попросити вас до мого кабінету, — сказав Манілов і повів до невеликої кімнати, оберненої вікном на синіючий ліс. — Ось мій куточок, — сказав Манілов.
— Приємна кімнатка, — сказав Чичиков, обвівши її очима. Кімната була дійсно не без приємності: стіни були пофарбовані якоюсь блакитною фарбою, щось ніби сіренькою; чотири стільці, одно крісло, стіл, на якому лежала книжка з закладеною закладкою, що про неї ми вже мали нагоду згадати; кілька списаних паперів; але найбільше було тютюну. Було його тут усякого: пачками і в табашниці, і нарешті насипано просто, купою на столі. На обох вікнах теж містились горбики вибитого з люльки попелу, розставлені не без дбайливості дуже красивими рядками. Помітно було, що в цьому хазяїн мав іноді вживання часу.
— Дозвольте вас попросити розташуватися в цьому кріслі, — сказав Манілов. — Тут вам буде спокійніше.
— Дозвольте я сяду на стільці.
— Дозвольте вам цього не дозволити, — сказав Манілов з посмішкою. — Це крісло в мене вже асигновано для гостя: раді чи не раді, але мусите сісти.
Чичиков сів.
— Дозвольте мені вас почастувати люлечкою.
— Ні, не курю, — відказав Чичиков ласкаво і ніби з виразом жалю.
— А чому? — сказав Манілов теж ласкаво й з виразом жалю.
— Не зробив звички, боюсь; кажуть, люлька сушить.
— Дозвольте мені вам зауважити, що це упередження. Я гадаю навіть, що палити люльку далеко здоровіше, ніж нюхати тютюн. У нашому полку був поручник, пречудова й вельми освічена людина, який не випускав люльки з рота не тільки за столом, а навіть, даруйте на слові, у всіх інших місцях. І ось йому й тепер уже понад сорок років, але, дякувати Богові, досі такий здоровий, як не можна краще.
Чичиков, зауважив, що це дійсно трапляється і що в натурі є багато речей, нез’ясовних навіть для широкого розуму.
— Але дозвольте передусім одну просьбу, — промовив він голосом, у якому відбився якийсь чудний вираз, і слідом за тим, не знати чому, оглянувся назад. Манілов теж, не знати чому, оглянувся назад. — Чи давно ви зволили подавати ревізьку сказку?[35]
— Та вже давно… а краще сказати — не пригадаю.
— Чи з того часу багато у вас померло селян?
— А не можу знати, про це, я гадаю, треба прикажчика спитати. Гей, хто там! Поклич прикажчика: він повинен бути сьогодні тут.
Прикажчик з’явився. Це був чоловік років під сорок, що голив бороду, ходив у сурдуті й, очевидно, жив дуже спокійним життям, бо його обличчя дивилось, якось пухкою повністю, а жовтуватий колір шкіри й маленькі очі показували, що він знав занадто добре, що таке пуховики й перини. Можна було побачити відразу, що він пройшов свій шлях, як проходять його всі панські прикажчики: був спочатку просто письменним хлопчиком у домі, одружився з якою-небудь Агашкою, ключницею, паніною фавориткою[36], зробився сам ключником, а тоді й прикажчиком. А зробившись прикажчиком, чинив, розуміється, як усі прикажчики, водився і кумався з тими, хто на селі був заможніший, насідав з відбутками на бідніших; прокинувшись о дев’ятій годині вранці, дожидав самовара й пив чай.
— Слухай, любий! Скільки в нас селян померло з того часу, як подавали ревізію?
— Та як — скільки? Багато помирало з того часу, — сказав прикажчик і при цьому гикнув, затуливши рот злегка рукою, ніби щитком.
— Атож, признатися, я сам так думав, — підхопив Манілов, — таки справді, дуже багато помирало! — Тут він обернувся до Чичикова й додав ще: — Дійсно, дуже багато.
— А скільки, скажімо, числом? — спитав Чичиков.
— Атож, скільки числом? — підхопив Манілов.
— Та як сказати — числом? Адже невідомо, скілько помирало: їх ніхто не лічив.
— Атож, справді, — сказав Манілов, звернувшись до Чичикова, — я теж гадав: велика смертність, зовсім невідомо, скільки померло.
— Ти, будь ласка, їх полічи, — сказав Чичиков, — і зроби докладний реєстрик усім поіменно.
— Атож, усім поіменно, — сказав Манілов.
Прикажчик промовив: «Слухаю!» — і вийшов.
— А для яких причин вам це потрібно? — спитав, коли пішов прикажчик, Манілов.
Це питання, здавалось, збентежило гостя: в лиці його з’явився якийсь напружений вираз, від якого він аж почервонів, — напруження щось висловити, не зовсім покірне словам. І справді, Манілов нарешті почув такі дивні й незвичайні речі, яких ще ніколи не чули людські вуха.
35
*