— У кого це?
— У Тентетникова, ваше превосходительство.
Генерал поморщився.
— Він, ваше превосходительство, дуже кається в тому, що не виявив належної пошани…
— До чого?
— До заслуг вашого превосходительства. Не добере слів… Каже: «Коли б я тільки міг чимсь… тому що справді, — каже, — умію цінити мужів, які рятували вітчизну».
— Даруйте, що ж він? Та я ж бо не серджусь, — сказав, злагіднівши, генерал. — В душі своїй я щиро полюбив його і певен, що згодом він буде прекорисною людиною.
— Цілком справедливо зволили висловитись, ваше превосходительство: істинно прекорисна людина; може покоряти даром слова і володіє пером.
— Але пише, я так думаю, дурниці — якісь віршики?
— Ні, ваше превосходительство, не дурниці… Він щось путяще… Він пише… історію, ваше превосходительство.
— Історію? Про що історію?
— Історію… — тут Чичиков спинився, і чи тому, що перед ним сидів генерал, чи просто, щоб надати більше поважності предметові, додав: — історію про генералів, ваше превосходительство.
— Як про генералів? про яких генералів?
— Взагалі про генералів, ваше превосходительство, в сукупності. Тобто, кажучи власне, про вітчизняних генералів.
Чичиков зовсім заплутався і розгубився, мало не плюнув сам і в думках сказав сам собі: «Господи, що це я за нісенітницю верзу!»
— Вибачте, я не зовсім розумію… Що ж це виходить, історію якогось часу, чи окремі біографії? і до того ж, всіх, чи тільки тих, що брали участь у дванадцятому році?
— Точно так, ваше превосходительство, тих, що брали участь у дванадцятому році! — Промовивши це, він подумав сам собі: «Хоч убий, не розумію!»
— То чому ж він до мене не приїде? Я міг би зібрати йому дуже багато цікавих матеріалів.
— Не наважується, ваше превосходительство.
— Які дурниці! Через якесь пусте слово… Та я зовсім не такий чоловік. Я, далебі, до нього сам ладен поїхати.
— Він до того не допустить, він сам приїде, — сказав Чичиков, заспокоївся й зовсім підбадьорився і подумав сам собі: «От оказія! як генерали прийшлися до речі! а язик же так здуру бовкнув».
У кабінеті почувся шелест. Горіхові двері різьбленої шафи розчинилися самі собою і на відчиненій задній половині їх, ухопившись рукою за мідну ручку замка, з’явилася жива фігурка. Коли б у темній кімнаті раптом спалахнула прозора картина, освітлена сильно ззаду лампами, — вона так не вразила б раптовістю своєї появи, як фігурка ця, яка з’явилась ніби для того, щоб освітити кімнату. З нею разом, здавалося, влетів сонячний промінь, немовби засміявся похмурий кабінет генерала. Чичиков першу хвилину не міг збагнути, що саме перед ним стояло. Важко було сказати, якої землі вона була уродженка. Такого чистого, благородного обрису лиця не можна було знайти ніде, хіба що тільки на старовинних камейках[221]. Рівна й легка, як стрілка, вона немов підносилась над усім своїм ростом. Але це була омана. Вона була зовсім не висока на зріст. Походило це [від] незвичайного правильного співвідношення між собою всіх частин тіла. Плаття лежало на ній так, що, здавалося, найкращі швачки радились між собою, як би найкраще вбрати її. Але це була теж омана. Одяглася [вона аби]як, сама собою: в двох-трьох місцях перехопила голка абияк нескраяний шматок однокольорової тканини, і він уже зібрався і ліг навколо неї такими зборками і складками, що коли б перенести їх разом з нею на картину, всі панночки, одягнені по моді, здавалися б перед нею якимись рябушками, виробом товкучки. І коли б перенести її оповиту платтям з усіма цими зборками на мармур, назвали б його копією геніальних.
— Рекомендую вам мою пустуху! — сказав генерал, звернувшись до Чичикова. — Проте, прізвища вашого, ім’я й по батькові і досі не знаю.
— Чи ж треба знати на ім’я й по батькові людину, яка не ознаменувала себе доблестями? — сказав скромно Чичиков, схиливши голову набік.
— Проте, все-таки, треба знати…
— Павло Іванович, ваше превосходительство, — сказав Чичиков, уклонившись із спритністю майже військової людини й відстрибнувши назад з легкістю гумового м’ячика.