— Улінько! — сказав генерал, звертаючись до дочки: — Павло Іванович зараз сказав вельми цікаву новину. Сусіда наш Тентетников зовсім не такий дурний чоловік, як ми гадали. Він займається досить важливим ділом: історією генералів дванадцятого року.
— Та хто ж думав, що він дурний чоловік? — промовила вона швидко. — Хіба що сам Вишнєпокромов, якому ти віриш, а він і пустий і низький чоловік!
— Чого ж низький? Він пустенький, це правда, — сказав генерал.
— Він підленький і гиденький, а не тільки пустенький. Хто. так скривдив своїх братів і вигнав з дому рідну сестру, той гидкий чоловік.
— Та то ж тільки говорять так.
— Таких речей так собі не говоритимуть. Я не розумію, тату, як з такою доброю душею, як у тебе, і таким рідкісним серцем ти будеш приймати людину, як небо від землі, далеку від тебе і про яку ти сам знаєш, що вона погана.
— От так, як бачите, — сказав генерал, посміхаючись, Чичикову, — отак ми завжди з нею сперечаємось. — І, звернувшись до дочки, продовжував: — Серце моє! Не вигнати ж мені його?
— Навіщо виганяти? Та навіщо виявляти йому таку увагу? навіщо й любити?
Тут Чичиков визнав за обов’язок вкинути і від себе слово.
— Всі вимагають любові до себе, панно, — сказав Чичиков. — Що ж подієш? І скотина любить, щоб її погладили; з хліва просуне для цього морду: на, погладь!
Генерал засміявся.
— Іменно просуне морду: погладь його!.. Ха, ха, ха! У нього не то що рило все, весь, весь живе у сажі, а теж вимагає, як то кажуть, заохочення… Ха, ха, ха, ха! — І тулуб генерала став коливатися від сміху. Плечі, що носили колись густі еполети, тряслися, наче носили й понині густі еполети.
Чичиков розсипався теж вигуком сміху, але, з пошани до генерала, пустив його на букву є: хе, хе, хе, хе, хе! І тулуб його так само став коливатися від сміху, хоч плечі й не тряслися, бо не носили густих еполетів.
— Обікраде, обчистить казну, та ще й, каналія, нагород просить! Не можна, каже, без заохочення, трудився… Ха, ха, ха, ха!
Болісне почуття з’явилося на благородному, милому обличчі дівчини.
— Ах, тату! Я не розумію, як ти можеш сміятися! На мене ці нечесні вчинки наводять смуток і нічого більше. Коли я бачу, що очевидячки чиниться обман перед усіма і не карають цих людей загальним презирством, я не знаю, що зі мною діється, я тоді стаю недобра, навіть погана: я думаю, думаю… — І мало сама не заплакала.
— Тільки, будь ласка, не гнівайся на нас, — сказав генерал. — Ми тут ні в чому не винні. Правда ж? — сказав він, звернувшись до Чичикова. — Поцілуй мене і йди до себе. Я зараз буду одягатися на обід. Адже ти, — сказав він, подивившись Чичикову в вічі, — сподіваюсь, обідаєш у мене?
— Якщо тільки, ваше превосходительство…
— Без чинів, чого там? Адже я ще, слава Богу, можу нагодувати. Щі є.
Викинувши спритно обидві руки на відльот, Чичиков вдячно й поштиво схилив голову вниз, так що на хвилину зникли сперед очей його всі речі в кімнаті, і бачив він тільки носки своїх власних полуботків. А коли, пробувши якийсь час в такій поштивій позі, підвів він голову знову вгору, він уже не побачив Уліньки. Вона зникла. Замість неї з’явився, в густих вусах і бакенбардах, велетень-камердинер зі срібним тазом і рукомийником у руках.
— Ти мені дозволиш одягатися при тобі?
— Не то що одягатися, але можете зробити при мені все, що завгодно вашому превосходительству.
Спустивши з однієї руки халат і засукавши рукава сорочки на богатирських руках, генерал почав умиватися, бризкаючи і пирхаючи, як качка. Вода з милом летіла в усі боки.
— Люблять, люблять, справді люблять заохочення всі, — сказав він, витираючи з усіх боків свою шию… — Погладь, погладь його! а без заохочення так і красти не стане! Ха, ха, ха!
Чичиков був у піднесенні невимовному. Раптом налетіло на нього натхнення. «Генерал, весельчак і добряк — спробувати!» — подумав він і, побачивши, що камердинер з тазом вийшов, вигукнув:
— Ваше превосходительство! тому що ви вже такі добрі до всіх і уважні, то маю до вас пильне прохання.
— Яке?
Чичиков оглянувся навкруги.
— Є, ваше превосходительство, ветхий стариган-дядечко, у нього триста душ і дві тисячі[222] … і, крім мене, спадкоємців нікого. Сам управляти маєтком, через старість, не може, а мені не передає теж. І який чудний наводить резон: «Я, — каже, — племінника не знаю; може, він шахрай. Нехай він доведе мені, що він надійна людина: хай придбає раніше сам собою триста душ, тоді я віддам йому і свої триста душ».
— Та що ж [він], виходить, зовсім дурень? — спитав [генерал].