— Коли б тільки дурень, це при ньому й лишилося б. Але моє становище, ваше превосходительство! У старигана завелась якась ключниця, а у ключниці діти. Так і жди, все перейде до них.
— Розуму збувся дурний дід і більше нічого, — сказав генерал. — Тільки я не бачу, чим тут я можу пособити? — говорив він, дивлячись здивовано на Чичикова.
— Я придумав от що. Коли ви всі мертві душі вашого села, ваше превосходительство, передасте мені в такому вигляді, наче вони живі, з учиненням купчої, тоді б я цю купчу показав старому, і він спадщину віддав би мені.
Тут генерал вибухнув таким сміхом, яким навряд чи коли сміялася людина. Як був, так і повалився він у крісло. Голову закинув назад і мало не захлинувся. Весь дім стривожився. З’явився камердинер. Дочка прибігла злякана.
— Батьку, що з тобою сталося? — говорила вона перелякана, з нерозумінням дивлячись йому у вічі.
Але генерал довго не міг вимовити жодного звуку.
— Нічого, серце моє, не турбуйся. Іди до себе; ми зараз прийдемо обідати. Заспокойся. Ха, ха, ха!
І, кілька разів задихнувшись, виривався з новою силою генеральський регіт, роздягаючись від передньої до останньої кімнати.
Чичиков був стурбований.
— А дядько, дядько! в яких дурнях буде дядько! Ха, ха, ха! Мерців замість живих дістане! Ха, ха!
«Знову пішов! — думав про себе Чичиков. — Ач який дражливий».
— Ха, ха, ха! — не переставав генерал. — Ото осел! І спаде ж на думку вимога: «хай раніше сам собою з нічого дістане триста душ, тоді дам йому триста душ!» Та він же осел!
— Осел, ваше превосходительство.
— Ну, та й твоя ж штука почастувати старого мерцями! Ха, ха, ха! Я бог зна [що дав би], щоб подивитися, як ти йому піднесеш на них купчу. Ну, що він? Який він з себе? Дуже старий?
— Років з вісімдесят.
— І все ж підстрибує, бадьорий? До того ж він мусить бути і міцний, бо при ньому ж живе й ключниця?..
— Яка там міць! Порох сиплеться, ваше превосходительство!
— От дурень! Адже він дурень?
— Дурень, ваше превосходительство. Адже це божевільний зовсім.
— Одначе ж виїздить? буває в товаристві? держиться ще на ногах?
— Держиться, та з трудом.
— От дурень! Але міцний, одначе? Є ще зуби?
— Два зуби всього, ваше превосходительство.
— От осел! Ти, брат, не гнівайся… Хоч він тобі й дядько, але ж він осел.
— Осел, ваше превосходительство. Хоч і родич, і тяжко признаватися в цьому, але що ж робити?
Брехав Чичиков: йому зовсім не тяжко було признаватися, тим більше, що навряд чи був коли зроду в нього якийсь дядько.
— То, ваше превосходительство, відпустите мені…
— Щоб віддати тобі мертвих душ? Та за таку вигадку я їх тобі з землею, з житлом! Візьми собі все кладовище! Ха, ха, ха, ха! А старий, старий! Ха, ха, ха, ха! В яких дурнях буде дядько! Ха, ха, ха, ха!
І генеральський сміх пішов лунати знову по генеральських покоях[223].
Глава третя
— Якщо полковник Кошкарьов справді божевільний, то це непогано, — говорив Чичиков, опинившись знову посеред відкритих полів і просторів, коли все зникло і тільки лишилося саме небесне склепіння та дві хмари збоку.
— Чи ти, Селіфане, добре розпитав, де дорога до полковника Кошкарьова?
— Я, Павле Івановичу, зволите знати, тому що все порався коло коляски, то мені ніколи було; а Петрушка розпитував у кучера.
— От і дурень! На Петрушку, сказано, не покладатися. Петрушка пень, Петрушка дурний; Петрушка либонь і тепер п’яний.
— Та тут не таке мудре діло! — сказав Петрушка, напівобернувшись і дивлячись скоса. — Окрім того, що, з’їхавши з гори, взяти лугом, нічого більше й нема.
— А ти, окрім сивухи, нічого і в рот не брав? Хороший, дуже хороший! От уже, можна сказати, здивував красою Європу! — Сказавши це, Чичиков погладив своє підборіддя і подумав: «Яка одначе різниця між освіченим громадянином і грубою лакейською фізіогномією!»
Коляска почала тим часом спускатися. Відкрились знову луги й простори, всіяні осиковими гаями.
Тихо здригаючись на пружистих пружинах, обережно спускався далі непомітним косогором зручний екіпаж і нарешті помчав лугами повз млини, з легким гуркотом по мостах, з невеликим похитуванням по тряскому м’якушу низини. І хоч би один горбок або купка дали себе відчути бокам! Втіха, а [не] коляска. Вдалині мигтіли піски й швидко пролітали повз них кущі лоз тонкої вільхи й сріблястих тополь, б’ючи гілками Селіфана й Петрушку, що сиділи на козлах. З останнього щохвилини збивали вони картуз. Суворий служник зіскакував з козел, лаяв дурне дерево і хазяїна, який посадив його, та прив’язати картуз чи хоч би придержати рукою все не хотів, сподіваючись, що це востаннє і більше не трапиться. А до дерев незабаром приєдналась береза, потім ялина. Коло коріння гущавина; трава — синя ір[224] і жовтий лісовий тюльпан. Ліс затемнів і готувався перетворитися в ніч. Та раптом звідусіль заясніли проблиски світла, немов сяючі дзеркала. Дерева порідшали, блиски ставали більші, і ось перед ними озеро — водяна рівнина верст на чотири в поперечнику. На тому березі, над озером, висипалось сірими рубленими хатами село. Крики розлягались у воді. Чоловіка з двадцять, по пояс, по плечі і по горло в воді, тягли до того берега невід. Трапилась халепа. Разом з рибою заплутався якось круглий чоловік, такої ж міри заввишки, як і завтовшки, справжній кавун або барило. Він був у безпорадному становищі і кричав на всю горлянку: «Телепню Денисе, передавай Кузьмі! Кузьмо, бери кінець у Дениса! Не напирай так, Хомо Більший! Геть туди, де Хома Менший. Чорти! кажу вам, порвете сіті!» Кавун, як видно, боявся не за себе: потонути, з причини товщини, він не міг, і, хоч би як він перевертався, бажаючи пірнути, вода його все виносила б наверх; і коли б сіло йому на спину ще двоє, він би, як упертий пузир, лишився б з ними на поверхні води, злегка тільки під ними покректуючи та пускаючи носом бульки. Та він боявся дуже, щоб не порвався невід і не втекла риба, і тому, крім іншого, тягли його ще накинутими вірьовками кілька чоловік, що стояли на березі.