— Мабуть, пан, полковник Кошкарьов, — сказав Селіфан.
— Чому?
— Тому, що тіло у нього, як бачите, біліше, ніж у інших, і огрядність поважна, як у пана.
Пана, заплутаного в сіті, тим часом підтягли вже чимало до берега. Відчувши, що може дістати ногами, він став на ноги і в цей час побачив, як спускалася з греблі коляска і в ній сидячого Чичикова.
— Обідали? — закричав пан, підходячи з пійманою рибою на берег, весь обплутаний в сіть, — наче в літній час дамська ручка в дірчасту перчатку, — тримаючи одну руку над очима козирком, захищаючись від сонця, а другу трохи нижче, на манір Венери Медіцейської[225], що виходить із лазні.
— Ні, — сказав Чичиков, піднімаючи картуз і не перестаючи розкланюватися з коляски.
— Ну, то дякуйте ж Богові! Хомо Менший, покажи осетра. Кинь ти, телепню Прошко, сіть, — гучно кричав [пан], — та допоможи під[няти] осетра з цебра! Телепню Кузьма, піди, допоможи!
Двоє рибалок підвели з цебра голову якогось страховища.
— От який князь! З річки зайшов! — кричав круглий пан. — їдьте у двір! Кучер, візьми дорогу нижче через город! Побіжи, телепню Хомо Більший, зніми заставку! Він вас проведе, а я зараз…
Довгоногий, босий Хома Більший, як був у одній сорочці, побіг поперед коляски через усе село, де коло кожної хати розвішані були волоки, сіті і верші: всі мужики були рибалки; потім вийняв з якогось города заставку, і городами виїхала коляска на майдан коло дерев’яної церкви. За церквою, трохи далі, виднілися дахи будівель.
«Дивакуватий цей Кошкарьов», — думав [Чичиков] сам собі.
— А от я й тут — пролунав голос збоку.
Чичиков оглянувся. Пан уже їхав коло нього, одягнений: трав’янисто-зелений нанковий сюртук, жовті штани і шия без галстука, на манір купідона! Боком сидів він на дрожці, зайнявши собою всю дрожку. Він хотів був щось сказати йому, але товстун уже зник. Дрожка показалася знову на тому місці, де витягали рибу.
Пролунали знову голоси: «Хомо Більший та Хомо Менший! Кузьма та Денисе!» Коли ж під’їхав він до ґанку будинку, на велике здивування його, товстий пан був уже на ґанку і прийняв його в свої обійми.
Як він устиг так злітати — збагнути важко. Вони поцілувались, за старим руським звичаєм, тричі навхрест: пан був старого покрою.
— Я привіз вам поклін від його превосходительства, — сказав Чичиков.
— Від якого превосходительства?
— Від родича вашого, від генерала Олександра Дмитровича.
— Хто це Олександр Дмитрович?
— Генерал Бетріщев, — відповів Чичиков з деяким подивом.
— Незнайомий, — сказав з подивом господар.
Чичикова охопив ще більший подив.
— Як же це?.. Я сподіваюсь принаймні, що маю приємність говорити з полковником Кошкарьовим?
— Ні, не сподівайтесь. Ви приїхали не до нього, а до мене. Петро Петрович Пєтух! Пєтух Петро Петрович — підхопив господар.
Чичиков остовпів.
— Як же? — звернувся він до Селіфана і Петрушки, які теж обидва пороззявляли роти і витріщили очі, один сидячи на козлах, другий стоячи коло дверцят коляски. — Що ж це ви, дурні? Адже вам сказано: до полковника Кошкарьова… А це Петро Петрович Пєтух…
225
*