— Хлопці зробили чудесно! Ходіть на кухню: там вам дадуть по чапорусі горілки, — сказав Петро Петрович Пєтух. — Випрягайте коні і гайда в людську!
— Мені совісно: така негадана помилка… — говорив Чичиков.
— Не помилка. Ви спершу покуштуйте, який обід, а потім скажете, чи помилка це? Ласкаво прошу, — сказав Пєтух, взявши Чичикова під руку і вводячи його до внутрішніх покоїв. З покоїв вийшли їм назустріч двоє юнаків у літніх сюртуках, — тонкі, наче івові лозини; на цілий аршин вигнало їх угору вище за батьківський зріст.
— Сини мої, гімназисти, приїхали на свята… Миколаша, ти побудь з гостем, а ти, Олексаша, ходи за мною. — Сказавши це, господар зник.
Чичиков заговорив з Миколашею. Миколаша, здається, був майбутня людина-погань. Він одразу ж розповів Чичикову, що в губернській гімназії нема ніякої вигоди вчитися, що вони з братом хочуть їхати в Петербург, бо провінція не варта того, щоб у ній жити…
«Розумію, — подумав Чичиков, — кінчиться діло кондитерськими та бульварами…» — А що, — спитав він уголос: — в якому стані маєток вашого тата?
— Заставлений, — сказав на це сам тато, знову опинившись у вітальні, — заставлений.
«Погано, — подумав Чичиков. — Так скоро не залишиться жодного маєтку. Треба поспішати». — Даремне, одначе, — сказав він з виглядом співчуття, — поквапились заставити.
— Ні, нічого, — сказав Пєтух. — Кажуть, вигідно. Всі заставляють: як же відставати від інших? До того ж усе жив тут: дай лишень спробую прожити в Москві. От сини теж умовляють, хочуть освіти столичної.
«Дурень, дурень! — думав Чичиков. — Розтринькає все, та й дітей зробить шахрайчиками. Маєточок порядний. Подивитись — і мужикам добре, і їм непогано. А як просвітяться там у ресторанах та по театрах, — все піде к чорту. Жив би собі, кулеб’яка, на селі».
— А я знаю, що ви думаєте! — сказав Пєтух.
— Що? — спитав Чичиков, зніяковівши.
— Ви думаєте: «Дурень, дурень цей Пєтух: покликав обідати, а обіду й досі нема». Буде готовий, голубе. Не встигне стрижена дівка коси заплести, як він поспіє.
— Тату! Платон Михайлович їде! — сказав Олексаша, дивлячись у вікно.
— Верхи на гнідому коні! — підхопив Миколаша, нахиляючись до вікна.
— Де, де? — закричав Пєтух, підступивши до вікна.
— Хто це Платон Михайлович? — спитав Чичиков у Олексаші.
— Сусіда наш, Платон Михайлович Платонов, прекрасна людина, чудесна людина, — сказав сам Пєтух.
Тим часом увійшов до кімнати сам Платонов, красунь, стрункий на зріст, зі світло-русим блискучим волоссям, що завивалося в кучері. Брязкаючи мідним нашийником, мордатий пес, собака-страховище, на ім’я Ярб, увійшов слідом за ним.
— Обідали? — спитав господар.
— Обідав.
— Що ж ви, сміятися, чи що, з мене приїхали? Навіщо ви мені після обіду?
Гість, усміхнувшись, сказав:
— Втішу вас тим, що нічого не їв: зовсім нема апетиту.
— А який був улов, коли б ви бачили! Який осетрюга завітав! Які карасюги, коропища які!
— Навіть досадно вас слухати. Чому ви завжди такі веселі?
— А чого ж нудьгувати? даруйте! — сказав господар.
— Як чого нудьгувати? — того, що нудно.
— Мало їсте, от і все. От спробуйте гарненько пообідати. Адже це останнім часом вигадали нудьгу; раніше ніхто не нудьгував.
— Та годі хвастати! Ніби ви ніколи не нудьгували?
— Ніколи! Та й не знаю, навіть і часу нема нудьгувати. Вранці прокинешся — тут тобі зараз кухар, треба замовляти обід, тут чай, тут прикажчик, там рибу ловити, а тут і обід. Після обіду не встигнеш захропти — знову кухар, треба замовляти вечерю; тут прийшов кухар — замовляти треба на завтра обід. Коли ж нудьгувати?
Протягом розмови Чичиков розглядав гостя, який його вражав незвичайною красою своєю, струнким, мальовничим ростом, свіжістю не змарнованої юності, незайманою чистотою, жодним прищиком неопороченого обличчя. Ні пристрасті, ні смуток, ні навіть будь-що схоже на хвилювання й неспокій не посміли торкнутися його незайманого обличчя і покласти на нього зморшку, та разом з тим і не оживили його. Воно було якесь сонне, незважаючи на іронічну посмішку, яка інколи його оживляла.
— Я також, якщо дозволите зауважити, — сказав він: — не можу зрозуміти, як з такою зовнішністю, як ваша, нудьгувати. Звичайно, коли недостача грошей або вороги, як є іноді такі, що ладні зазіхнути навіть на саме життя…
— Вірите, — перебив красунь-гість, — що для різноманітності я хотів би іноді мати якусь тривогу: ну, хоч би хто розсердив мене — і того нема. Нудно, та й годі.