— Виходить, недостатність землі по маєтку, мала кількість душ?
— Зовсім ні. У нас із братом землі на десять тисяч десятин і при них більше тисячі чоловік селян.
— Дивно, не розумію. Але, може, неврожаї, хвороби? Багато вимерло чоловічої статі людей?
— Навпаки, все в найкращому порядку, і брат мій прекрасний хазяїн.
— І при цьому нудьгувати! не розумію! — сказав Чичиков і знизав плечима.
— А ось ми нудьгу зараз проженемо, — сказав господар. — Збігай, Олексаша, хутчій на кухню і скажи кухареві, щоб швидше прислав нам розтягайчиків. Та де ж роззява Омелян і злодій Антошка? Чому не дають закуски?
Але двері розчинились. Роззява Омелян і злодій Антошка з’явилися з салфетками, накрили стіл, поставили піднос із шістьма графинами різнокольорових настоянок. Незабаром навколо підносів і графинів обстановився разок тарілок з усякими принадними стравами. Слуги поралися вправно, безупинно приносячи щось у закритих тарілках, в яких чути було шкварчання масла. Роззява Омелян і злодій Антошка вправлялися чудесно. Прізвиська ці були дані їм так, для підбадьорення. Пан був зовсім не охочий до лайки, він був добряк. Та руська людина вже любить пряне слово, як чарку горілки для травлення в шлунку. Що ж подієш? така вдача: нічого прісного не любить.
Після закуски подали обід. Тут добродушний господар зробився справжнісіньким розбійником. Як тільки помічав у кого один шматок, підкладав йому зараз же другий, приказуючи: «Без пари ні людина, ні птиця не можуть жити на світі». У кого два — підкладав йому третій, приказуючи: «Що ж за число два? Бог любить тройцю». З’їдав гість три — він йому: «Де ж буває віз на трьох колесах? Хто ж будує хату на три кути?» На чотири у нього було теж прислів’я, на п’ять — знову-таки. Чичиков з’їв чогось чи не дванадцять шматків і думав: «Ну, тепер нічого не прикине більше господар». Та де там: не кажучи й слова, поклав йому на тарілку хребтову частину теляти, смаженого на рожні, з нирками, та й якого теляти!
— Два роки годував молоком, — сказав господар, — доглядав, як сина!
— Не можу, — сказав Чичиков.
— Ви спробуйте, та потім скажіть: не можу.
— Не влізе, нема місця.
— Але ж і в церкві не було місця, ввійшов городничий — знайшлось. А був такий тиск, що яблуку ніде було впасти. Ви тільки спробуйте: цей шматок той самий городничий.
Спробував Чичиков — справді, шматок був ніби городничий. Знайшлося йому місце, а здавалося, нічого не можна було вмістити.
«Ну, як такій людині їхати в Петербург або в Москву? З таким хлібосольством він там за три роки проживеться вщент!» Тобто він не знав того, що тепер це удосконалено: і без хлібосольства спустить не за три роки, а за три місяці все.
Він раз у раз підливав та підливав; чого ж не допивали гості, давав допити Олексаші та Миколаші, які так і хилили чарку за чаркою; наперед видно [було, на] яку частину людських знань звернуть увагу по приїзді в столицю. З гостями було не те; насилу-насилу переволоклись вони на балкон і насилу порозсідалися в кріслах. Господар, як сів у своє, якесь на чотири місця, так відразу й заснув. Огрядна власність його, перетворившись на ковальський міх, почала випускати через розкритий рот і носові продуховини такі звуки, які рідко спадають на думку і новому письменникові: і барабан, і флейта, якийсь уривчастий гул, справжній собачий гавкіт.
— Ач, як насвистує! — сказав Платонов.
Чичиков засміявся.
— Розуміється, коли отак пообідаєш, то де тут прийде нудьга! Тут сон прийде. Правда ж?
— Атож. Та я, одначе, — ви мені вибачте, — не можу зрозуміти, як можна нудьгувати. Проти нудьги є так багато засобів.
— Які ж?
— Та чи ж мало для молодого чоловіка? Танцювати, грати на якомусь інструменті… а то — оженитися.
— На кому?
— Та наче поблизу нема гарних і багатих дівчат?
— Та нема.
— Ну, пошукати в інших місцях, поїздити. — І багата думка сяйнула раптом у голові Чичикова. — Та от прекрасний засіб! — сказав він, дивлячись у вічі Платонову.
— Який?
— Подорож.
— Куди ж їхати?
— Та коли вам вільно, то поїдьмо зі мною, — сказав Чичиков і подумав сам собі, дивлячись на Платонова: «А це було б добре. Тоді можна б витрати пополам, а ремонт коляски віднести зовсім на його рахунок».
— А ви куди їдете?
— Поки що я іду не так у своїй справі, як у справах іншого. Генерал Бетріщев, близький приятель і, можна сказати, благодійник, просив одвідати родичів… Звичайно, родичі родичами; але почасти, сказати б, і для самого себе: бо бачити світ, коловорот людей — хто як не кажи, є немовби жива книга, друга наука. — І, сказавши це, помишляв Чичиков тим часом так: «Справді, було б добре. Можна навіть і всі витрати на його рахунок; навіть і поїхати його кіньми, а мої б погодувалися в нього в селі».