— Що це у тебе, сестро, за погань така понаставляна? — сказав Платонов.
— Як погань! — сказала господиня. — Це найкращі ліки від пропасниці. Ми вилікували ними минулого [року] всіх мужиків. А це для настоянок; а це для варення. Ви все смієтесь з варіння та соління, а потім, коли їсте, самі ж похвалюєте.
Платонов підійшов до фортепіано і почав розбирати ноти.
— Господи! що за старовина! — сказав він. — Ну, чи не соромно тобі, сестро?
— Ну, вже вибачай, брате, музикою мені і поготів ніколи займатися. У мене восьмилітня дочка, яку я мушу вчити. Здати її на руки чужоземній гувернантці для того тільки, щоб самій мати вільний час для музики, — ні, вибач, брате, цього не зроблю.
— Яка ти, справді, стала нудна, сестро! — сказав брат і підійшов до вікна. — А ось і він! Іде, іде! — сказав Платонов.
Чичиков теж кинувся до вікна. До ґанку підходив років сорока чоловік, жвавий, смаглявої зовнішності, в сюртуку верблюжого [сукна]. Про вбрання своє він не думав. На ньому був триповий[227] картуз. По обидва боки його, скинувши шапки, йшли два чоловіки нижчого стану, — йшли, розмовляючи і про щось із ним міркуючи. Один — простий мужик, другий — якийсь заїжджий глитай і пройдисвіт, в синій сибірці. Тому що спинились вони всі коло ґанку, то й розмову їх було чути в кімнатах.
— Ви ось що краще зробіть: ви відкупіться у вашого пана. Я вам либонь грошей позичу: ви потім мені відробите.
— Ні, Костянтине Федоровичу, що вже відкуповуватися? Візьміть нас. У вас уже всякого розуму навчишся. Вже такого розумного чоловіка ніде в усьому світі не можна знайти. А тепер же, бач, біда та, що себе ніяк не вбережеш. Шинкарі такі завели тепер настоянки, що з однієї чарки так стане пекти в животі, що води відро випив би. Не встигнеш отямитись, як усе спустиш. Багато спокус. Лукавий, чи що, світом заправляє, їй-богу! Все заводять, щоб збити з пантелику мужиків: і тютюн, і всякі такі… Що ж робити, Костянтине Федоровичу? Людина — не вдержишся.
— Слухай: але ж ось у чому річ. Адже у мене все-таки неволя. То правда, що зразу все дістанеш — і корову, і коня; але ж справа в тому, що я так вимагаю з мужиків, як ніде. У мене працюй — найперше; мені чи собі, а вже я не дам нікому залежатись. Я й сам працюю, як віл, і мужики у мене, бо пересвідчився, брат: вся погань лізе в голову через те, що не працюєш. Так ви про це всі подумайте громадою і поговоріть між [собою].
— Так ми говорили вже про це, Костянтине Федоровичу, вже й старі говорять. Що й казати! адже кожен мужик у вас багатий: це вже не даром; і священики такі сердечні. А в нас і тих забрали, і ховати нікому.
— Все-таки іди й переговори.
— Слухаю, паночку.
— То вже теє, Костянтине Федоровичу, вже зробіть милість… трохи збавте, — говорив, ідучи по другий бік, заїжджий глитай у синій сибірці.
— Я ж сказав: торгуватися я не охочий. Я не те, що інший поміщик, до якого ти під’їдеш під самий строк сплати в ломбард. Я ж вас знаю усіх: у вас є списки всіх, кому коли слід сплачувати. Що ж тут мудрого? Йому припече, ну, він тобі і віддасть за півціни. А мені що твої гроші? У мене річ хоч і три роки лежи: мені в ломбард не треба платити.
— Справжнє діло, Костянтине Федоровичу. Та я ж теє, тому тільки, щоб і надалі мати з вами стосунки, а не заради якоїсь користі. Три тисячі завдатку звольте прийняти. — Глитай вийняв з-за пазухи пачку засмальцьованих асигнацій. Костанжогло спокійнісінько взяв їх і, не рахуючи, ткнув у задню кишеню свого сюртука.
«Гм! — подумав Чичиков, — мов носову хустку!»
Костанжогло показався на дверях вітальні. Він ще більше вразив Чичикова смаглявістю обличчя, шорсткістю чорного волосся, місцями дочасно посивілого, живим виразом очей і якимсь жовчним відпечатком палкого південного походження. Він був не зовсім росіянин. Він сам не знав, звідки вийшли його предки. Він не дбав про свій родовід, вважаючи, що це річ неважлива і в господарстві зайва. Він навіть був переконаний, що він росіянин, та й не знав іншої мови, окрім російської.