Платонов відрекомендував Чичикова. Вони поцілувались.
— От вирішив проїздитись по різних губерніях, — сказав Платонов, — розвіяти хандру.
— Чудово! — сказав Костанжогло. — В які ж місця, — говорив він далі, привітно звертаючись до Чичикова, — гадаєте попрямувати?
— Признаюся, — сказав Чичиков, привітно схиливши голову набік і в той же час погладжуючи рукою бильце крісла, — їду я, поки що, не так у своїй справі, як у справі іншого: генерал Бетріщев, близький приятель і, можна сказати, благодійник, просив одвідати родичів. Родичі, звісно, родичами, але, з іншого боку, так би мовити, і для самого себе; тому що справді, не кажучи вже про користь, яка може бути в гемороїдальному відношенні, побачити світ, коловорот людей… є, сказати б, жива книга, та ж наука.
— Атож, зазирнути декуди не завадить.
— Чудово зволили сказати: іменно істинно, дійсно не завадить. Бачиш речі, яких не бачив би; зустрічаєш людей, яких не зустрів би. Розмова з іншим той самий червінець, от як, наприклад, тепер трапилась нагода… До вас удаюся, вельмишановний Костянтине Федоровичу, навчіть, навчіть, навчіть, оросіть жадобу мою урозумінням істини. Жду, як манни, солодких слів ваших.
— А чого ж саме, одначе?.. чого навчити? — сказав Костанжогло, зніяковівши. — Я й сам вчився на мідні гроші.
— Мудрості, шановний, мудрості, мудрості управляти трудним кермом сільського господарства, мудрості здобувати прибутки певні, придбати майно не у мрії, а справжнє, виконуючи тим обов’язок громадянина, заслуживши пошану в земляків.
— А знаєте що, — сказав Костанжогло, дивлячись на нього в задумі, — лишіться на деньок у мене. Я покажу вам усе управління і розкажу про все. Мудрості тут, як ви побачите, ніякої нема.
— Звичайно, лишайтесь, — сказала господиня і, звернувшись до брата, додала: — Брате, лишайся, куди тобі поспішати?
— Мені все одно. Як Павло Іванович?
— Я теж, я з великою охотою… Але от обставина: родич генерала Бетріщева, якийсь полковник Кошкарьов…
— Але ж він… божевільний.
— То правда, божевільний. Я б до нього й не їхав, але генерал Бетріщев, близький приятель і, сказати б, благодійник…
— В такому разі знаєте що? — сказав [Костанжогло], — їдьте, до нього й десяти верст нема. У мене стоїть готова дрожка. Їдьте до нього зараз же. Ви встигнете до чаю повернутися назад.
— Чудесна думка! — скрикнув Чичиков, узявши капелюха.
Дрожка була йому подана і за півгодини примчала його до полковника. Все село було врозкид: будови, перебудови, купи вапна, цегли і колод по всіх вулицях. Побудовані були якісь будинки, на зразок присутственних місць. На одному було написано золотими літерами: «Депо землеробських знарядь»; на другому: «Головна розрахункова експедиція»; далі: «Комітет сільських справ»; «Школа нормальної освіти селян». Словом, чортзна-чого не було!
Полковника він застав за пульпітром стоячої конторки, з пером у зубах. Полковник прийняв Чичикова напрочуд ласкаво. На вигляд він був найдобрішою, найобхідливішою людиною: почав йому розповідати про те, скільки праці коштувало йому піднести маєток до нинішнього добробуту; з уболіванням скаржився, як важко дати зрозуміти мужикові, що є вищі спонукання, які дає людині освічена розкіш, мистецтво і художество; що молодиць він досі не міг змусити ходити в корсеті, тоді як у Німеччині, де він стояв з полком у чотирнадцятому році, дочка мірошника вміла грати навіть на фортепіано; що, одначе, незважаючи на всю упертість з боку неуцтва, він неодмінно досягне того, що мужик його села, ідучи за плугом, читатиме водночас книгу про громовідводи Франкліна[228], або Вергілійові «Георгіки»[229], або «Хімічне дослідження ґрунтів».
«Еге, авжеж! — подумав Чичиков. — А от я досі ще “Графині Лавальєр” не прочитав: все нема часу».
Багато ще говорив полковник про те, як привести людей до добробуту. Паризький костюм у нього мав велике значення. Він ручався головою, що коли тільки одягти половину російських мужиків у німецькі штани, — науки піднесуться, торгівля зросте і золотий вік настане в Росії.
Подивившись на нього пильно, Чичиков подумав: «З цим, здається, церемонитись нічого»; і тут же заявив, що є потреба от у яких душах, [з] учиненням належних купчих і всіх обрядів.
— Скільки можу бачити зі слів ваших, — сказав полковник, анітрохи не збентежившись, — це прохання, так?
— Так точно.
— В такому разі викладіть його на письмі. Прохання піде в контору прийняття рапортів і повідомлень. Контора, помітивши, перешле його мені; від мене перейде воно в комітет сільських справ; звідти, після вчинення виправок, до управителя. Управитель сукупно з секретарем…
228
*