— Ви питаєте, для яких причин? Причини ось які: я хотів би купити селян… — сказав Чичиков, затнувся й не скінчив мови.
— Але дозвольте запитати вас, — сказав Манілов, — як бажаєте ви купити селян: з землею чи просто на вивід[37], тобто без землі?
— Ні, я не то, щоб зовсім селян, — сказав Чичиков, — я бажаю мати мертвих…
— Як? Вибачте… я трохи недочуваю, мені почулося предивне слово…
— Я гадаю придбати мертвих, які, проте, значилися б у ревізії як живі, — сказав Чичиков.
Манілов упустив раптом чубук з люлькою на підлогу і як роззявив рот, так і залишився з роззявленим ротом протягом кількох хвилин. Обидва приятелі, що міркували про приємності дружнього життя, залишились нерухомі, втупивши одне в одного очі, як ті портрети, що їх вішали в старовину один проти одного, по обидва боки дзеркала. Нарешті Манілов підняв люльку з чубуком і глянув знизу йому в обличчя, намагаючись видивитися, чи не видно якої посмішки на губах його, чи не пожартував він, але нічого не було видно такого; навпаки, обличчя навіть видавалось статечнішим, ніж звичайно. Потім подумав, чи не зсунувся гість як-небудь невмисне з глузду і з острахом глянув на нього пильно; але очі в гостя були зовсім ясні; не було в них дикого, неспокійного вогню, що бігає в очах божевільної людини; все було пристойно і як слід. Хоч скільки вигадував Манілов, як йому бути й що йому зробити, але нічого іншого не міг вигадати, як тільки випустити з рота решту диму дуже тонкою цівкою.
— Отже, я бажав би знати, чи можете ви мені отаких, не живих у дійсності, але живих відносно законної форми, передати, відступити чи як ви зважите за краще?
Але Манілов так сконфузився й зніяковів, що тільки дивився на нього.
— Мені здається, ви вагаєтесь? — зауважив Чичиков.
— Я? Ні, я не те, — сказав Манілов, — але я не можу збагнути… вибачте… я, звичайно, не міг дістати таку блискучу освіту, яку, так би мовити, видно у всякому вашому русі; не маю високого мистецтва висловлюватись… Може, тут… у цьому, вами зараз промовленому вислові… криється інше… Може, ви зволили висловитися так для краси стилю?
— Ні, — підхопив Чичиков, — ні, я розумію річ таку, як є, тобто ті душі, що дійсно вже померли.
Манілов зовсім розгубився. Він почував, що йому треба щось зробити, поставити запитання, яке запитання — чорт його знає… Кінчив він нарешті тим, що випустив знову дим, але тільки вже не ротом, а крізь носові ніздрі.
— Отже, якщо немає перешкод, то з Богом можна б узятися до укладання купчої кріпості[38],— сказав Чичиков.
— Як, на мертві душі купчу?
— Та ні! — сказав Чичиков. — Ми напишемо, що вони живі, так, як дійсно стоїть у ревізькій сказці. Я звик ні в чому не відступати від цивільних законів, хоч за це й потерпів на службі, але вже вибачте: обов’язок для мене — діло священне, закон — я німую перед законом.
Останні слова сподобались Манілову, але самої справи до пуття він усе-таки не міг розібрати і замість відповіді заходився насмоктувати свій чубук так дуже, що той почав нарешті хрипіти, як фагот. Здавалось, немов він хотів витягти з нього думку про таку нечувану річ, але чубук хрипів, та й годі.
— Може, ви маєте які-небудь сумніви?
— О, даруйте, аж ніяк. Я не про те кажу, щоб мав якесь, тобто критичне, упередження до вас. Але дозвольте заявити, чи не буде ця справа або, щоб ще більше, так би мовити, висловитись, негоція[39], — так чи не буде ця негоція невідповідною цивільним постановам і дальшим намірам Росії?
Тут Манілов, зробивши деякий рух головою, подивився дуже значливо в обличчя Чичикову, показавши у всіх рисах обличчя свого і в стулених губах такий глибокий вираз, якого, може, й не бачено було на людському обличчі, хіба що в якогось занадто розумного міністра, та й то під час найбільш заморочливої справи.
Але Чичиков сказав просто, що така справа, або негоція, ніяк не буде невідповідною цивільним постановам і дальшим намірам Росії, а через хвилину додав, що казна матиме навіть вигоду, бо одержить законні оплати.
— Так ви гадаєте?…
— Я гадаю, що це буде добре.
— А коли добре, це інша річ: я проти цього нічого, — сказав Манілов і зовсім заспокоївся.
— Тепер залишається умовитись про ціну…
— Як про ціну? — сказав знову Манілов і спинився. — Невже ви гадаєте, що я братиму гроші за душі, які в деякому роді закінчили своє існування? Коли вже вам спало отаке, так би мовити, фантастичне бажання, то, з свого боку, я віддаю їх вам безінтересно й купчу беру на себе.
Великий докір був би історикові подаваних подій, якби він проминув сказати, що задоволення пройняло гостя після таких слів, промовлених Маніловим. Хоч який він був статечний і розсудливий, але тут мало не зробив навіть стрибка на зразок цапа, що, як відомо, робиться тільки в самих найдужчих поривах радості. Він повернувся так сильно в кріслі, що тріснула шерстяна матерія, яка обтягала подушку; сам Манілов подивився на нього з деяким недомислом. Глибоко зворушений, він наговорив тут же стільки вдячностей, що той зніяковів, увесь почервонів, робив головою відмовний жест і наприкінці вже висловився, що це суще ніщо, що він, дійсно, хотів би довести чим-небудь сердечний потяг, магнетизм душі, а померлі душі в деякому роді — цілковита погань.
37
*
38
*