— «Приступаючи до обдумування покладеного на мене вашим високородієм доручення, маю честь цим донести на оне:
I-е. В самому проханні пана колезького радника і кавалера Павла Івановича Чичикова уже є непорозуміння, бо необачним чином ревізькі душі названі померлими. Під цим, певно, вони зволили розуміти близькі до смерті, а не померлі. Та й сама така назва вже показує вивчення наук емпіричне, що, певно, обмежилося парафіяльною школою, бо душа безсмертна».
— Шельма! — сказав, спинившись, Кошкарьов із самовдоволенням. — Тут він трошки шпигнув вас. Але признайтесь, яке метке перо!
«По II-е, ніяких незаставлених ревізьких, не то що близьких до смерті, але й усяких інших, по маєтку нема, бо всі в сукупності не токмо заставлені без винятку, але й перезаставлені, з прибавкою по півтораста карбованців на душу, крім невеликого села Гурмайлівки, що перебуває в спірному становищі з причини позову з поміщиком Предищевим і внаслідок того під забороною, про що оголошено в 42 номері “Московских ведомостей”».
— То чому ж ви мені цього не сказали раніше? Навіщо через дурниці держали? — сказав сердито Чичиков.
— Еге ж! але ж треба було, щоб усе це [ви] побачили крізь форму паперового діловодства. Так не штука. Несвідомо може й дурень побачити, але треба свідомо.
Спересердя, схопивши шапку, Чичиков — бігом з дому, мимо всяких пристойностей, та в двері: він був сердитий. Кучер стояв з дрожкою напоготові, знаючи, що коней нема чого випрягати, бо про корм пішла б писана просьба, і резолюція видати овес коням вийшла б тільки на другий день. Полковник, одначе, вибіг чемний і делікатний. Він силоміць потиснув йому руку, притулив її до серця і дякував йому за те, що він дав йому нагоду побачити на ділі хід діловодства; що нагінку і прочухана треба дати конче, бо може все задрімати і пружини управління заржавіють і ослабнуть; що, внаслідок цієї події, спала йому щаслива думка — заснувати нову комісію, яка називатиметься комісією наглядання за комісією побудування, так що ніхто не насмілиться вкрасти.
Чичиков приїхав сердитий і невдоволений, пізно, коли вже давно горіли свічки.
— Що це ви так запізнилися? — сказав [Костанжогло], коли він показався на дверях.
— Про що це ви так довго з ним розмовляли? — сказав Платонов.
— Такого дурня я ще зроду не бачив, — сказав Чичиков.
— Це ще нічого, — сказав Костанжогло. — Кошкарьов — відрадне явище. Він потрібен для того, що в ньому відбиваються карикатурно і видніше глупоти всіх наших розумників, — отих усіх розумників, які, не пізнавши перше свого, набираються дурості в чужого. Он які поміщики тепер пішли: завели і контори, і мануфактури, і школи, і комісію, і чорт їх зна чого не завели! От які ці розумники! Були поправились після француза дванадцятого року, так от тепер все давай розладнувати знову. Адже гірше від француза розладнали, так що тепер який-небудь Петро Петрович Пєтух ще хороший поміщик.
— Але ж і він заставив тепер у ломбард, — сказав Чичиков.
— Атож, все в ломбард, все піде в ломбард, — сказавши це, Костанжогло став потроху сердитись. — Он завод капелюхів, свічковий завод, — з Лондона майстрів виписав свічних, торгашами поробилися! Поміщик — таке звання почесне — в мануфактуристи, фабриканти! Прядильні машини… серпанки шльондрам міським, дівкам…
— Але ж і в тебе є фабрики, — зауважив Платонов.
— А хто їх заводив? Самі завелись! Назбиралося вовни, збути нікуди — я й почав ткати сукна, та й сукна грубі, прості, — по дешевій ціні їх тут же на ринках у мене й розбирають, — мужикові потрібні, моєму мужикові. Риб’ячу луску скидали на мій берег протягом шести років підряд промисловці, — ну, куди її дівати? Я почав варити з неї клей, та сорок тисяч і взяв. Та у мене все так.
«От чорт! — думав Чичиков, дивлячись на нього здивовано, — загребуща яка лапа!»
— Та й то тому взявся, що понаходило багато робітників, які померли б з голоду. Голодний рік, і все з милості цих фабрикантів, що занедбали засіви. Цих фабрик у мене, брат, набереться багато. Щороку інша фабрика, дивлячись по тому, від чого назбиралося залишків і покидьків. [Придивись] тільки пильніше до свого господарства, — всяка покидь дасть прибуток, так що відштовхуєш, кажеш: не треба! Адже я не будую для цього палаців з колонами та з фронтонами.
— Це дивовижно… А найдивніше те, що всяка покидь дає прибуток, — сказав Чичиков.
— Але прошу! Коли б тільки брати діло попросту, як воно є; а то ж кожен — механік; кожен хоче відчинити ларчик з інструментом, а не просто. Він для цього поїде нарочито в Англію, от у чому річ! Дурбаси! — Сказавши це, Костанжогло плюнув. — І дурніший же всотеро стане після того, як вернеться з-за кордону!