— Ах, Костянтине! ти знову розсердився, — сказала занепокоївшись дружина. — Адже ти знаєш, що це для тебе шкідливо.
— Та як же не сердитись! Коли б це було чуже, а то ж близьке власному серцю. Досадно ж, що руський характер псується. Адже тепер з’явилося в руському характері донкішотство, якого ніколи не було! Освіта спаде йому на думку — зробиться Дон-Кішотом[230] освіти: заведе такі школи, що дурневі і на думку не спаде! Вийде із школи така людина, яка нікуди не годиться: ні в село, ні в місто, тільки що п’яниця та почуває свою гідність. В людинолюбство піде — зробиться Дон-Кішотом людинолюбства: набудує на мільйон карбованців найбезглуздіших лікарень та закладів з колонами, розориться та й пустить усіх з торбами: от тобі й людинолюбство!
Чичикову не до освіти було діло. Йому хотілося докладно розпитати про те, як усяка погань дає прибуток: та ніяк не дав йому Костанжогло вставити слова. Жовчні слова вже лилися з уст його, так що вже він їх не міг здержати.
— Думають, як просвітити мужика… та ти зроби з нього спершу багатого й хорошого хазяїна, а там він сам вивчиться. Адже як тепер, в цей час, увесь світ подурнішав, так ви не можете собі уявити! Що пишуть тепер ці перодряпи! Пустить якийсь молокосос книжку, то так усі й кинуться на неї… От що стали говорити: «Селянин веде вже дуже просто життя; треба познайомити його з предметами розкоші, прищепити йому потреби понад достатки…» Що самі через цю розкіш стали ганчірки, а не люди і хвороб чортзна-яких понабиралися, і вже нема вісімнадцятирічного хлопчиська, який не спробував би всього: і зубів у нього нема, і лисий, як пузир, — так хочуть тепер і цих заразити. Та слава Богу, що в нас залишився хоч один іще здоровий стан, який не познайомився з цими примхами! За це ми просто повинні дякувати Богові! Та хлібороб у нас за всіх найповажніший, — чого ви його чіпаєте? Дай Боже, щоб усі були хлібороби!
— Так ви гадаєте, що хліборобити вигідніше? — спитав Чичиков.
— Законніше, а не то, що вигідніше. Обробляй землю в поті лиця свого, сказано. Тут нічого мудрувати. Це вже досвідом віків доведено, що в хліборобському званні людина моральніша, чистіша, благородніша, вища. Не кажу — не займатися іншим, але щоб в основу лягло хліборобство — от що! Фабрики заведуться самі собою, та заведуться законні фабрики, — того, що потрібне тут, під рукою людині на місці, а не оті всякі потреби, що розслабили теперішніх людей. Не оті фабрики, що потім, для підтримки і для збуту, вдаються до всіх гидотних заходів, розбещують, розкладають нещасний народ. А от не заведу в себе, що ти там не кажи на їх користь, ніяких оцих виробництв, що викликають вищі потреби, ні тютюну, ні цукру, хоч би втратив мільйон. Нехай, коли вже входить розбещеність у світ, то не через мої руки! Нехай я буду перед Богом правий… Я двадцять років живу з народом, я знаю, які від цього наслідки.
— Для мене найдивніше, як при розсудливому управлінні, з залишків, з обрізків виходить, [що] і всяка покидь дає прибуток.
— Гм! Політичні економи! — говорив Костанжогло, не слухаючи його, з виразом жовчного сарказму на обличчі. — Хороші політичні економи! Дурень на дурневі сидить і дурнем поганяє. Далі свого дурного носа не бачить! Осел, а ще вилізе на кафедру, надіне окуляри… Дурбаси! — І спересердя він плюнув.
— Все це так і все справедливо, тільки, будь ласка, не сердься, — сказала дружина, — наче не можна говорити про це без роздратування.
— Слухаючи вас, шановний Костянтине Федоровичу, заглиблюєшся, так би мовити, в зміст життя, обмацуєш саме ядро діла. Але, облишивши загальнолюдське, дозвольте звернути увагу на приватне. Коли б, скажімо, зробившись поміщиком, намірився б я за недовгий [час] забагатіти так, щоб тим, сказати б, виконати істотний обов’язок громадянина, то як саме, що зробити?
— Що зробити, щоб забагатіти? — підхопив Костанжогло. — А от що…
— Ходімо вечеряти, — сказала господиня, підвівшись з дивана, і виступила на середину кімнати, закутуючи в шаль молоді, змерзлі свої члени.
Чичиков схопився із стільця зі спритністю майже військової людини, коромислом підставив їй руку і повів її парадно через дві кімнати у їдальню, де вже на столі стояв супник і, без покришки, розливав приємний запах супу, заправленого свіжою зеленню і першим корінням весни. Всі сіли до столу. Слуги вправно поставили на стіл відразу всі страви в закритих соусниках і все, що треба, і зараз же вийшли. Костанжогло не любив, щоб лакеї слухали панські [розмови], а ще більше, щоб дивилися йому в рот в той час, коли він [їсть].
230
*