Насьорбавшись супу і випивши чарку якогось чудесного питва, схожого на угорське, Чичиков сказав господареві так:
— Дозвольте, вельмишановний, знову завернути вас до предмета припиненої розмови. Я питав вас про те, як бути, що зробити, як краще заходитися[231].
………………………………………………………
— Маєток, за який, коли б він заправив і сорок тисяч, я б йому тут-таки відрахував.
— Гм! — Чичиков задумався. — А чому ж ви самі, — промовив він з деякою боязкістю, — не купуєте його?
— Та треба знати, нарешті, межі. У мене й без того багато клопоту коло своїх маєтків. До того ж у нас дворяни й так уже кричать на мене, ніби я, користуючись скрутою і розореним їх становищем, скуповую землі за безцінь. Це мені вже нарешті набридло, чорт їх забери.
— Як взагалі люди здатні на лихослів’я! — сказав Чичиков.
— А вже як у нашій губернії — не можете собі уявити. Мене інакше й не називають, як скаредою і скупердягою першого ступеня. Собі вони все вибачають. «Я, — каже, — звичайно, промотався, але тому, що жив вищими потребами життя, заохочував промисловців, шахраїв тобто, які [1 нрзб.]; а так либонь можна прожити свинею, як Костанжогло».
— Хотів би я бути такою свинею! — сказав Чичиков.
— І все то брехня і нісенітниця. Які вищі потреби? Кого вони дурять? Книги хоч він і заведе, але ж їх не читає. Справа кінчиться картами та пиятикою. І все через те, що не даю обідів та не позичаю їм грошей. Обідів я тому не даю, що це мене обтяжувало б: я до цього не звик. А приїжджай до мене їсти те, що я їм, — ласкаво просимо. Не позичаю грошей — це дурниці. Приїжджай до мене хто справді в нужді, та розкажи мені докладно, як ти вживеш мої гроші. Якщо я побачу з твоїх слів, що ти вживеш їх розумно і гроші принесуть явний прибуток, — я тобі не відмовлю і не візьму навіть процентів.
«Це, одначе, треба взяти до відома», — подумав Чичиков.
— І ніколи не відмовлю, — продовжував Костанжогло. — Але кидати гроші на вітер я не буду. Вже хай мені за це вибачать! Чорт забери! він затіває там якийсь обід полюбовниці або на скажений лад опоряджає меблями дім, або з розпусницею в маскарад, ювілей там якийсь в пам’ять того, що він марно прожив на світі, а йому гроші позичай!..
Тут Костанжогло плюнув і мало не промовив кілька непристойних і лайливих слів у присутності дружини. Сувора тінь темної іпохондрії потьмарила його обличчя. Вздовж лоба і впоперек нього зібралися зморшки, свідки гнівного руху схвильованої жовчі.
— Дозвольте мені, вельмишановний, вернути вас знову до предмета припиненої розмови, — сказав Чичиков, випиваючи ще чарку малинівки, яка справді була чудесна. — Коли б я, скажімо, придбав отой самий маєток, про який ви зволили згадати, то за який час і як швидко можна забагатіти в такій мірі…
— Коли ви хочете, — підхопив суворо і уривчасто Костанжогло, сповнений поганого настрою, — забагатіти швидко, то ви ніколи не забагатієте; коли ж хочете забагатіти, не питаючись про час, то забагатієте швидко.
— Он воно як! — сказав Чичиков.
— Так, — сказав Костанжогло уривчасто, немов він сердився на самого Чичикова, — треба мати любов до праці. Без цього нічого не можна зробити. Треба полюбити господарство. Еге ж! І повірте, це зовсім не нудно. Вигадали, що на селі нудьга… та я помер би з нудьги, коли б хоч один день провів у місті так, як проводять вони в тих дурних своїх клубах, трактирах та театрах. Дурні, дурбаси, осляче покоління! Хазяїнові не можна, нема часу нудьгувати. В житті його і на піввершка нема порожнечі — все повнота. Сама ця різноманітність праці, і до того ж якої праці! — праці, що справді підносить дух. Як би там не було, але ж тут людина іде поруч з природою, з порами року, співучасник і співбесідник усього, що діється в творінні. Роздивіться тільки на круговий рік робіт: як ще перш ніж настане весна, все вже на сторожі і жде її: підготовка насіння, перебирання, перемірювання по коморах хліба і пересушування; встановлення нових тягол[232]. Весь рік завбачається наперед і все обчислюється на початку. А як скресне крига та підуть річки, та просохне все і піде розпушуватися земля — по городах та садах працює заступ, по полях соха і борони, посадка, засівання й висівання. Розумієте, що це? Абищиця! Майбутній урожай сіють! Блаженство всієї землі сіють! Прожиток мільйонів сіють! Настало літо… А тут косовиця, косовиця… І от закипіли враз жнива; за житом пішло жито, а там пшениця, а там і ячмінь, і овес. Все кипить; не можна пропустити й хвилини: хоч би двадцять очей мав, усім їм робота. А як відсвяткується все, та почне звозитись на токи, складатися в скирти, та оранка на зяб, та лагодження комор на зиму, клунь, скотарень, і в той же час усі бабські [роботи], та підведеш усьому підсумок і побачиш, що зроблено, та це ж… А зима!.. Молотьба на всіх токах; перевіз помолоченого хліба з клунь у комори. Ідеш і у млин, ідеш і на фабрики, ідеш глянути і на робочий двір, ідеш і до мужика, як він там на себе копишиться. Та для мене, просто, якщо тесляр добре орудує сокирою, я дві години готов перед ним простояти: так веселить мене робота. А коли бачиш іще, що все це з якою метою твориться, як навколо тебе все множиться та множиться, приносячи плід та прибутки, — то я й розказати не можу, що тоді з тобою діється. І не тому, що ростуть гроші. Гроші грішми. А тому, що все справа рук твоїх; тому що бачиш, як ти всьому причина, ти творець, і від тебе, як від якогось мага, сиплеться багатство і добро на все. Та де ще ви знайдете мені рівну насолоду? — сказав Костанжогло, і обличчя його піднялося вгору, зморшки зникли. Як цар в день урочистого вінчання свого, сяяв він увесь, і здавалось, наче обличчя його промінилося. — Та в цілому світі не знайдете ви подібної насолоди! Саме тут наслідує людина Бога. Бог узяв на себе справу творіння, як найвищу за все насолоду, і вимагає від людини також, щоб вона була подібним творцем благоденства навкруги себе. І це називають нудним ділом!..
232
*