Глава четверта
На другий день все уладналося якнайкраще. [Костанжогло] дав з радістю десять тисяч без процентів, без поруки — просто тільки під розписку. Так він був готовий допомагати кожному на шляху до придбання. Він показав Чичикову все своє господарство. Все було просте й таке розумне! Все було так впорядковане, що йшло само собою. Ані хвилини не витрачалось марно, ані найменшого недогляду не траплялося у селянина. Поміщик, неначе всевидець якийсь, зараз ставив його на ноги. Не було ледаря ніде. Мужик… Який розумний вияв достатку. [2 нрзб.], орав і сіяв.
Не могло не вразити навіть і Чичикова, як багато зробила ця людина тихо, без галасу, не створюючи ні проектів, ні трактатів про забезпечення добробуту всього людства, і як гине без плодів життя столичного жителя, шаркателя по паркетах і люб’язника віталень або прожектера, який в своєму закапелкові диктує накази [2 нрзб.] про державу. Чичиков зовсім прийшов у захват, і думка зробитися поміщиком міцнішала в ньому все більше й більше. Костанжогло, мало того, що показав йому все, сам узявся супроводити його до Хлобуєва, щоб оглянути разом з ним маєток. Чичиков був у хорошому настрої. Після ситного сніданку всі вони вирушили, сівши всі троє в коляску Павла Івановича; господарева дрожка їхала за ними впорожні. Ярб біг попереду, зганяючи з дороги птахів. Цілих 15 верст тяглися з обох боків ліси й лани Костанжогло. Все супроводили ліси впереміжку з луками. Жодна травинка не була тут марно, все як на Божому світі, все здавалося садом. Та стихли мимоволі, коли почалася земля Хлобуєва: худобою пооб’їдані чагарники замість лісів, ріденький овес, підопрілий, заглушений куколем. Нарешті ось визирнули непообгороджувані старі хати і посеред них кам’яний нежилий будинок. Покрівлі, видно, ні на що було зробити. Так він і лишився вкритий зверху соломою і почорнів. Господар жив у другому будинкові — одноповерховому. Він вибіг до них назустріч у старому сюртуку і порваних чоботях, розтріпаний і занепалий, але було щось лагідне в обличчі. Зрадів він їм як не знати чому: наче побачив він братів, з якими надовго розлучився.
— Костянтине Федоровичу! Платоне Михайловичу! От втішили приїздом! Дайте протерти очі! А вже, далебі, думав, що до мене ніхто не заїде. Всяк тікає від мене, як од чуми: думає, попрошу позичити грошей. Ох, важко, важко, Костянтине Федоровичу! Бачу — сам усьому винен. Що вдієш? Свиня свинею зажив. Вибачте, панове, що приймаю вас у такому наряді: чоботи, як бачите, з дірками. Чим накажете шанувати?
— Без церемонії. Ми до вас за ділом. Ось вам покупець, Павло Іванович Чичиков, — сказав Костанжогло.
— Душевно радий познайомитись. Дайте потиснути мені вашу руку.
Чичиков дав йому обидві.
— Хотів би дуже, вельмишановний Павле Івановичу, показати вам маєток, вартий уваги. Та що, панове, дозвольте спитати: ви обідали?
— Обідали, обідали, — сказав [Костанжогло], аби відкараскатися. — Не будемо баритися і підемо зараз же.
— Ходімо, ходімо, — Хлобуєв узяв у руки картуз. — Ходімо оглядати безладдя і безпутство моє.
Гості наділи на голови картузи, і всі пішли вулицею села.
З обох боків дивилися сліпі халупи, з крихітними, заткнутими онучами [вікнами].
— Ходімо ж оглядати безладдя і безпутство моє, — говорив Хлобуєв. — Звичайно, ви зробили добре, що пообідали. Чи повірите, Костянтине Федоровичу, курки немає в домі — до того дожився!
Він зітхнув і немовби почуваючи, що мало буде співчуття з боку Костянтина Федоровича, підхопив під руку Платонова і пішов з ним уперед, притискаючи міцно його до грудей своїх. [Костанжогло] і Чичиков лишилися позаду і, взявшись під руки, прямували за ними віддалік.
— Трудно, Платоне Михайловичу, трудно! — говорив Хлобуєв Платонову. — Не можете уявити, як трудно! Безгрошів’я, безхліб’я, безробіття. Але ж це для вас слова іноземної мови. Пусте було б усе це, коли б був молодий і сам. Та коли всі ці злигодні стануть тебе ламати під старість, а під боком жінка, п’ятеро дітей — засумуєш, мимоволі засумуєш…
— Ну, а коли ви продасте село — це вас поправить? — спитав Платонов.