— Де там поправить! — сказав Хлобуєв, махнувши рукою. — Все піде на сплату боргів, а для себе не лишиться й тисячі.
— То що ж ви будете робити?
— А Бог зна.
— Як же ви нічого не робите, щоб виплутатись із таких обставин?
— А що ж робити?
— Що ж, ви, значить, візьмете якесь місце.
— Та я ж губернський секретар. Яке мені можуть дати місце? Місце мені можуть дати нікчемне. Скільки мені взяти платні — п’ятсот? А в мене жінка і п’ятеро дітей.
— Підіть в управителі.
— Та хто ж мені довірить маєток: я промотав свій.
— Ну, та коли голод і смерть загрожують, треба ж щось робити. Я спитаю, чи не може брат мій через кого-небудь у місті виклопотати якусь посаду.
— Ні, Платоне Михайловичу, — сказав Хлобуєв, зітхнувши і стиснувши міцно його руку. — Не здатний я тепер нікуди. Одряхлів ще й до старості своєї, і поперек болить від колишніх гріхів, і ревматизм у плечі. Куди мені! Навіщо розоряти казну? І без того тепер завелося багато тих, що служать ради прибуткових місць. Борони Боже, щоб через надання мені платні збільшились податі на бідний стан!
«От плоди безпутної поведінки! — подумав [Платонов]. — Це гірше від моєї сплячки».
А в той час, як вони так говорили між собою, Костанжогло, ідучи з Чичиковим позад них, був роздратований.
— От дивіться, — сказав Костанжогло, показуючи пальцем, — довів мужика до якої бідності! Ані воза, ані коня. Спіткав падіж — тут уже нічого дивитися на своє добро: тут усе своє продай та наділи мужика худобою щоб він і на день не лишався без засобів до праці. А тепер уже й роками не поправиш. І мужик уже зледащів, загуляв, зробився п’яницею. Та тим тільки, що один рік дав йому пробути без роботи, ти вже його розбестив навіки: вже звик до лахміття й бродяжництва… А земля яка? придивіться до землі! — говорив він, показуючи на луки, які почалися незабаром за хатами. — Все заплавні місця! Та я заведу льон, та тисяч на п’ять самого льону продам; ріпою засію, на ріпі вторгую тисяч чотири. А он дивіться — по косогору жито піднялося; адже то все падалиця. Він хліба не сіяв — я це знаю. А он яри… та я тут заведу такі ліси, що ворон не долетить до вершка. І отакий скарб-землю кинути! Ну, коли вже нічим було орати, то копай заступом, під город якийсь — городом узяв би. Сам візьми в руку заступ, жінку, дітей, двірні звели; байдуже! умри, тварюко [?], на роботі! Помреш, принаймні, виконуючи обов’язок, а не — об’ївшись свинею за обідом! — сказавши це, плюнув [Костанжогло], і жовчність похмурою хмарою лягла на його чолі.
Коли підійшли вони ближче і стали над кручею, порослою акацією, і вдалині блиснув звив річки і темний приярок, і в перспективі ближче показалась частина схованого в гаях дому генерала Бетріщева, а за ним лісом поросла, кучерява гора, що порошила синястим пилом на віддаленні, по якій раптом здогадався Чичиков, що це, мабуть, Тентетникова, [він сказав]:
— Тут, коли завести ліси, сільський краєвид може перевершити красою…
— А ви охочі до краєвидів! — сказав Костанжогло, глянувши на нього раптом строго. — Глядіть, поженетесь отак за краєвидами — лишитесь без хліба і без краєвидів. Дивіться на користь, а не на красу. Краса сама прийде. Приклад вам — міста: кращі і красивіші досі міста, які самі побудувалися, де кожен будувався на свою потребу і смак; а ті, які будовано по шнурку, — казарми казармами… По боці [красу], дивіться на потреби…
— Шкода, що довго треба дожидатися. Отак хоч би [раз?] побачити все в тому вигляді, як хочеться…
— Та що ви двадцятип’ятилітній хіба юнак?.. Вертун, петербурзький чиновник… Дивно!.. Терпіння! Шість років працюйте підряд: садіть, сійте, рийте землю, не відпочиваючи й на хвилину. Важко, важко. Та зате потім, коли розворушите гарненько землю, та стане вона допомагати вам сама, так це не те, що який-небудь мільйон; ні, батечку, у вас, окрім ваших яких-небудь сімдесяти рук, працюватиме сімсот невидимих. Все вдесятеро! У мене тепер і пальцем не поворухнуть — все робиться само собою. Так, природа любить терпіння; і це закон, даний їм самим Богом, що ублажав терплячих.
— Слухаючи вас, почуваєш прибування сил. Дух підноситься.
— Гляньте, земля як зорана! — скрикнув Костанжогло з їдким почуттям суму, показуючи на косогір. — Я не можу тут більше лишатися: мені смерть — дивитися на це безладдя і запустіння. Ви тепер можете з ним кінчити й без мене. Відберіть мерщій скарб у цього дурня. Він тільки безчестить Божий дар, — і, сказавши це, Костанжогло уже спохмурнів від жовчного настрою схвильованого духу; попрощався з Чичиковим і, наздогнавши господаря, став також прощатися:
— Що ви, Костянтине Федоровичу, — говорив здивований господар, — тільки приїхали — і назад!