— То яка ж буде ваша ціна? — сказав Чичиков. — Питаю, признатися, щоб почути крайню, останню ціну, бо маєток в гіршому стані, ніж сподівався.
— В найгіршому, Павле Івановичу, — сказав Хлобуєв. — І це ще не все. Я не потаюся: із ста душ, що числяться по ревізії, тільки п’ятдесят живих: так у нас розпорядилася холера. [Інші] відлучились безпаспортно, так що вважайте їх немовби померлими. Так що, коли їх вимагати по судах, то весь маєток лишиться по судах. Тому я й прошу всього тільки тридцять п’ять тисяч.
Чичиков почав, розуміється, торгуватися.
— Даруйте, як же тридцять п’ять? За отаке тридцять п’ять! Ну, візьміть двадцять п’ять тисяч.
Платонову зробилося совісно.
— Купуйте, Павле Івановичу, — сказав він. — За маєток можна завжди дати цю [ціну]. Якщо ви не дасте за нього тридцяти п’яти тисяч, то ми з братом складаємося і купуємо.
— Дуже добре, згоден, — сказав Чичиков, злякавшись. — Гаразд, тільки з тим, щоб половину грошей через рік.
— Ні, Павле Івановичу, цього вже ніяк не можу! Половину мені дайте тепер же, а решту через [15 днів]. Адже мені ці самі гроші видасть ломбард. Аби було тільки чим п’явок годувати.
— Як же, справді? я вже не знаю, у мене тепер тільки десять тисяч, — сказав Чичиков, — сказав і збрехав: всього у нього було двадцять, включаючи гроші, позичені у Костанжогло; але якось шкода так багато дати за одним разом.
— Ні, будь ласка, Павле Івановичу! Я кажу, що конче мені потрібні п’ятнадцять тисяч.
— Я вам позичу п’ять тисяч, — підхопив Платонов.
— Хіба що так! — сказав Чичиков, і подумав сам собі: «А це, одначе, до речі, що він позичає».
З коляски була принесена шкатулка і тут же було з неї вийнято десять тисяч Хлобуєву; а решту п’ять тисяч обіцяно було привезти йому завтра; тобто обіцяно: а гадалося привезти три, решту — потім, днів через два або три, а коли можна, то й ще трохи прострочити. Павло Іванович якось особливо не любив випускати з рук гроші. Якщо ж була крайня необхідність, то все-таки, здавалось йому, краще сплатити гроші завтра, а не сьогодні. Тобто він робив, як усі ми. Адже нам приємно поводити прохача: нехай собі натре спину в передній! Наче вже й не можна підождати йому! Яке нам діло до того, що, може, всяка година йому дорога, і терплять від цього справи його: приходь, брат, завтра, а сьогодні мені щось ніколи.
— Де ж ви після цього будете жити? — спитав Платонов Хлобуєва. — Є у вас інше сільце?
— Та в місто треба переїжджати, там є у мене будиночок. Це треба зробити для дітей: їм потрібні будуть вчителі. Мабуть, тут ще можна знайти [учителя] Закону Божого; музики, танцювання ні за які гроші не дістати.
«Шматка хліба нема, а дітей учити танцювати!» — подумав Чичиков.
«Дивно!» — подумав Платонов.
— Одначе, треба нам чим-небудь збризнути угоду, — сказав Хлобуєв. — Гей, Кирюшко! принеси, брат, пляшку шампанського.
«Шматка хліба нема, а шампанське є», — подумав Чичиков.
Платонов не знав, що й думати.
Шампанським [Хлобуєв] обзавівся з необхідності. Він послав у місто: що робити? — у крамничці не дають квасу в борг без грошей, а пити хочеться. А француз, що недавно приїхав з винами з Петербурга, всім давав у борг. Нічого не вдієш, довелося брати пляшку шампанського.
Шампанське було принесене. Вони випили по три бокали і розвеселились. Хлобуєв розв’язався: став милий і розумний, сипав дотепами й анекдотами. В мові його виявилось стільки знання людей і світу! Так добре й вірно бачив він багато речей, так влучно і метко окреслював небагатьма словами сусід-поміщиків, так ясно бачив вади і помилки всіх, так добре знав історію розорених панів: і чому, і як, і через що вони розорилися; так оригінально й смішно вмів передавати найдрібніші їхні звички, — що вони обидва були зовсім зачаровані його мовою і ладні були визнати його за найрозумнішу людину.
— Мені дивно, — сказав Чичиков, — як ви з таким розумом не знайдете засобів і оборотів?
— Та засоби є, — сказав Хлобуєв, і зразу [ж] вивернув їм цілу купу прожектів. Всі вони були до такої міри безглузді, такі химерні, так мало випливали з пізнання людей і світу, що лишалося знизувати тільки плечима й говорити: «Господи Боже! яка неосяжна відстань між знанням світу [і вмінням користуватися цим знанням!] Все ґрунтувалося на потребі дістати звідкілясь раптом сто або двісті тисяч. [Тоді], здавалося йому, все владналося б як слід, і господарство пішло б, і діри всі залаталися б, і прибутки можна почетверити, і себе привести в можливість виплатити всі борги. І закінчував він мову свою: — Та що вдієш? Нема та й нема такого благодійника, який зважився б позичити двісті або хоча б сто тисяч. Видно вже, Бог не хоче.