— Дуже не погань, — сказав Чичиков, потиснувши йому руку. Тут було випущено дуже глибоке зітхання. Здавалося, він був настроєний до сердечних звірень; не без почуття і виразу промовив він нарешті такі слова: — Коли б ви знали, яку послугу зробили цією нібито поганню людині без роду й плем’я! Та й справді — чого не витерпів я? Мов човен якийсь серед лютих хвиль… Яких гонінь, яких переслідувань не зазнав, якого лиха не набрався? А за що? За те, що додержував правди, що був чистий на своїй совісті, що подавав руку і вдовиці безпорадній, і сироті горепашному!.. — Тут навіть він утер хусточкою набіглу сльозу.
Манілов був зовсім розчулений. Обидва приятелі довго тиснули один одному руки і довго дивились мовчки один одному в вічі, в яких стояли сльози. Манілов ніяк не хотів випустити руку нашого героя і далі тиснув її так гаряче, що той уже не знав, як її визволити. Нарешті, висмикнувши її потихеньку, він сказав, що не погано б і купчу укласти швидше і добре б, якби він сам навідався до міста; потім узяв капелюх і почав прощатись.
— Як? Ви вже хочете їхати? — сказав Манілов, відразу опам’ятавшись і майже злякавшись.
На цей час увійшла до кабінету Манілова.
— Лізонько, — сказав Манілов з дещо жалісливим виглядом, — Павло Іванович залишає нас!
— Бо ми набридли Павлові Івановичу, — відповіла Манілова.
— Пані! Тут, — сказав Чичиков, — тут, ось де, — і він поклав руку на серце, — так, тут триватиме приємність часу, проведеного з вами! І повірте, не було б для мене більшого блаженства, як жити з вами коли не в одному домі, то принаймні у найближчому сусідстві.
— А знаєте, Павле Івановичу, — сказав Манілов, якому дуже сподобалась така думка, — як було б справді хороше, коли б жити отак укупі, під однією покрівлею, або в затінку якогось береста пофілософствувати про щось, заглибитись!..
— О, це було б райське життя! — сказав Чичиков, зітхнувши. — Прощайте, пані! — казав він, підходячи до ручки Манілової. — Прощайте, прешановний друже! Не забудьте ж просьби!
— О, будьте певні! — відповів Манілов. — Я з вами розлучаюсь не довше як на два дні.
Усі вийшли в їдальню.
— Прощайте, любі діточки! — сказав Чичиков, побачивши Алкіда й Фемістоклюса, що порались коло якогось дерев’яного гусарина, який уже не мав ні рук, ні носа. — Прощайте, мої малята. Ви вибачте мені, що я не привіз вам гостинця, бо, признаюсь, не знав навіть, чи живете ви на світі, але тепер, як приїду, неодмінно привезу. Тобі привезу шаблю. Хочеш шаблю?
— Хочу, — відповів Фемістоклюс.
— А тобі барабан. Правда ж, тобі барабан? — казав далі Чичиков, нахилившись до Алкіда.
— Парапан, — відповів пошепки й похиливши голову Алкід.
— Добре, я тобі привезу барабан, такий славний барабан! Отак усе буде — туррр… ру… тра-та-та, та, та, та… Прощай, серденько! Прощай! — Тут він поцілував його в голову і звернувся до Манілова та його дружини з невеликим сміхом, з яким звичайно звертаються до батьків, даючи їм знати про невинність бажань їхніх дітей.
— Далебі, зостаньтесь, Павле Івановичу! — сказав Манілов, коли вже всі вийшли на ганок. — Гляньте, які хмари.
— Це маленькі хмарки, — відповів Чичиков.
— Та чи знаєте ви дорогу до Собакевича?
— Про це хочу спитати вас.
— Дозвольте, я зараз розкажу вашому кучерові. — Тут Манілов з такою ж люб’язністю розказав справу кучерові і сказав йому навіть один раз «ви».
Кучер, почувши, що треба минути два повороти й звернути на третій, сказав: «Утрапимо, ваше благородіє», — і Чичиков поїхав, супроводжений довго поклонами й помахами хусточки хазяїв, що підводились навшпиньки.
Манілов довго стояв на ґанку, проводжаючи очима бричку, що віддалялась, і коли вона вже зовсім стала невидна, він усе ще стояв, палючи люльку. Нарешті ввійшов він до кімнати, сів на стільці й віддався замисленню, щиро радіючи, що зробив своєму гостеві невелику втіху. Потім думки його перелетіли непомітно до інших речей і нарешті залетіли бог знає куди. Він думав про вигоди дружнього життя, про те, як би добре було жити з другом на березі якої-небудь річки, потім через цю річку почав будуватись у нього міст, потім величезний будинок з таким високим бельведером[40], що можна звідти бачити навіть Москву і там пити вечірній чай на чистому повітрі й міркувати про які-небудь приємні речі; потім, що вони разом з Чичиковим приїхали в якесь товариство в гарних каретах, де зачаровують усіх приємністю поводження, і що нібито государ, дізнавшись про таку їхню дружбу, пожалував їх генералами, і далі, нарешті, бог знає що таке, чого вже він і сам ніяк не міг розібрати. Чудна просьба Чичикова урвала раптом усі його мрії. Думка про неї якось особливо не вкладалась у його голові: хоч як перевертав він її, але ніяк не міг дорозумітися, і все сидів і палив люльку, що тривало аж до вечері.