«Атож, — подумав Чичиков: — такому дурневі послав би Бог двісті тисяч!»
— Є у мене, правда, тримільйонна тітонька, — сказав Хлобуєв, — бабуся богомольна: на церкви та монастирі дає, але допомагати ближньому тугенька. Колишніх часів тітонька, на яку варто було б глянути. У неї самих канарок сот із чотири. Моськи, приживалки та слуги, яких уже тепер нема. Меншому із слуг буде років під шістдесят, хоч вона і зве його: «Гей, малий!» Якщо гість якось поведеться не так, вона за обідом звелить обминути його блюдом. І обминуть. От як!
Платонов посміхнувся.
— А як її прізвище і де мешкає? — спитав Чичиков.
— Живе вона у нас-таки в місті, Олександра Іванівна Ханасарова.
— Чому ж ви не звернетесь до неї? — сказав співчутливо Платонов. — Мені здається, коли б вона зглянулась на становище вашого сімейства, вона не могла б відмовити.
— Ну ні, може. У тітоньки вдача крутенька. Це бабуся-кремінь, Платоне Михайловичу! Та до того ж є і без мене угодники, які коло неї увиваються. Там є один, що націляється в губернатори: приплівся їй у рідню… Зроби мені таку ласку, — сказав він раптом, звернувшись [до Платонова], — на тому тижні я даю обід усім сановникам у місті…
Платонов витріщив очі. Він ще не знав того, що на Русі, в містах і столицях, водяться такі мудреці, яких життя — зовсім не з’ясована загадка. Все, здається, прожив, кругом у боргах, нізвідки ніяких коштів, а дає обід: і всі, хто на обіді, говорять, що це останній, що завтра ж господаря потягнуть у тюрму. Минає після того десять років — мудрець все ще тримається на світі, ще більше, ніж раніш, кругом у боргах, і так само дає обід, на якому всі, хто на обіді, думають, що він останній, і всі певні, що завтра ж потягнуть господаря в тюрму.
Дім Хлобуєва в місті становив собою незвичайне явище. Сьогодні піп у ризах правив там молебень: завтра давали репетицію французькі актори. У який день і крихти хліба не можна було знайти; в інший — хлібосольний прийом всіх артистів та художників і великодушна подача всім. Бували іноді такі тяжкі часи, що інший на його місці давно повісився б або застрелився; але його рятував релігійний настрій, що дивним чином сполучався в ньому з безпутним його життям. В ці гіркі хвилини читав [він] житія страдників і трудівників, що виховували дух свій бути вище нещасть. Душа його в цей час вся розм’якшувалась, зворушувався дух, і слізьми сповнялися очі його. Він молився, і — дивна річ! — майже завжди приходила до нього звідкись несподівана поміч. Або хтось із старих друзів його згадував про нього і присилав йому гроші; або якась проїжджа незнайома, випадково почувши про нього історію, з поривистою великодушністю жіночого серця присилала йому багату подачу; або вигравалася десь на його користь справа, про яку він ніколи й не чув. Побожно визнавав він тоді неосяжне милосердя провидіння, правив подячний молебень і знову починав безпутне життя своє.
— Шкода мені його, їй-право, шкода, — сказав Чичикову Платонов, коли вони, попрощавшись із ним, виїхали від нього.
— Блудний син! — сказав Чичиков. — Таких людей і жаліти нічого.
І скоро вони обидва перестали про нього думати: Платонов — тому що ліниво і напівсонно дивився на становище людей, так само, як і на все в світі. Серце його уболівало і щеміло, коли він бачив страждання інших, але враження якось не западали глибоко в його душу. Через кілька хвилин він не думав про Хлобуєва. Він тому не думав про Хлобуєва, що й про себе самого не думав. Чичиков тому не думав про Хлобуєва, що, справді-таки, всі його думки були зосереджені не на жарт навколо придбаної покупки. Як би там не було, але, опинившись раптом, після фантастичного, справжнім, дійсним власником уже не фантастичного маєтку, він став задумливий, і гадки, і думки стали поважніші і надавали мимоволі значливого виразу облич[чю]. «Терпіння, праця! Річ нев[ажка]: з ними як познайомився, так би мовити, з пелюшок дитячих. Мені вони не новина. Та чи вистачить тепер, в ці роки, стільки терпіння, скільки замолоду?» Як би там не було, він думав про те, як почне [?] обсіюватися, як він кине всі безглузді витівки, як буде рано-вранці вставати, як до схід сонця віддасть розпорядження, як буде весело дивитися на це зростання й розквіт маєтку; як весело потім дивитися і на дітей. «Далебі, це справжнє життя! Має рацію Костанжогло». І саме обличчя Чичикова почало мовби кращати від цих думок. Так уже самі думки про законне облагороджують людину. Та, як завжди буває з людиною, враз слідом за однією думкою налетіла протилежна. «А можна зробити навіть і так, — подумав [Чичиков], — що спочатку, розпродавши частинами кращі землі, заставити потім маєток в ломбард разом з мертвяками. Можна навіть і самому дременути, не заплативши навіть і Костанжогло». Дивна думка! не то щоб Чичиков умислив [її], але вона раптом, сама собою, постала, дражнячи, і усміхаючись, і мружачись на нього. Непотрібниця! дзиґа! І хто творець цих раптово набігаючи думок?.. Словом, у всякому разі, покупка була вигідною. Він відчув задоволення, — задоволення від того, що став тепер поміщиком, — поміщиком не фантастичним, здійсним, поміщиком, у якого є вже і землі, і угіддя, і люди — люди не мрійні, уявою витворені, а існуючі. І потроху почав він підстрибувати, і потирати собі руки, і підморгувати собі самому.