— Стій, — закричав раптом кучерові його супутник. Слова ці змусили його прийти до пам’яті і озирнутися навколо себе: вони вже давно їхали розкішним гаєм; миловида березова огорожа тяглася у них справа і зліва. Білі [стовбури] лісових беріз і осик, виблискуючи, як сніжний частокіл, струнко й легко підносились на ніжній зелені листя, що недавно розпустилося. Солов’ї навперебій голосно тьохкали з гаю. Лісові тюльпани жовтіли в траві. Він не міг ніяк збагнути, як він устиг опинитися в цьому прекрасному місці, коли ще недавно були голі поля. Поміж деревами мелькала біла кам’яна церква, а на другім боці виступили з-[за] гаю штахети. В кінці вулиці показався пан, що йшов їм назустріч, в картузі, з сукуватою палицею в руках. Аглицький пес, на високих тонких ніжках, біг поперед нього.
— А ось і брат, — сказав Платонов. — Кучере, стій!
І вийшов з коляски. Чичиков теж.
Пси вже встигли поцілуватися. Тонконогий проворний Азор лизнув проворним язиком своїм Ярба в морду, потім лизнув Платонову руки, потім скочив на Чичикова і лизнув його в ухо.
Брати обнялися.
— Зглянься, Платоне, що це ти зі мною робиш? — сказав, спинившись, брат, якого звали Василем.
— Як що? — байдуже спитав Платон.
— Та як же це, справді? три дні від тебе ні слуху, ні духу! Конюх від Пєтуха привів твого жеребця. «Поїхав, — каже, — з якимсь паном». Ну, хоч би слово сказав: куди, чого, на який час? Даруй, брате, як же можна отак робити? А я бог зна чого не передумав у ці дні!
— Ну, що ж робити? забув, — сказав Платонов. — Ми заїхали до Костянтина Федоровича: він тобі кланяється, сестра — теж. Павле Івановичу, рекомендую вам: брат Василь. Брате Василю! це Павло Іванович Чичиков.
Обидва, запрошені до взаємного знайомства, потиснули один одному руки і, скинувши картузи, поцілувалися.
«Хто б такий був цей Чичиков? — думав брат Василь. — Брат Платон на знайомства неперебірливий». І оглянув він Чичикова, наскільки дозволяла пристойність, і побачив, що це була людина з вигляду дуже благонамірена.
Зі свого боку, Чичиков оглянув також, наскільки дозволяла пристойність, брата Василя і побачив, що брат нижчий від Платона, волоссям темніший за нього і обличчям далеко не такий красивий, але в рисах його обличчя було значно більше життя і одушевлення, більше сердечної доброти. (Але на цю частину Павло Іванович мало звертав уваги.) Видно було, що він менше дрімав.
— Я вирішив, Васю, проїздитися разом з Павлом Івановичем по святій Русі. Може, це розвіє хандру мою.
— Як же так раптом вирішив? — сказав спантеличений брат Василь; і він мало був не додав: «І ще їхати з людиною, яку бачиш уперше, яка, може, і паскудник і чортзна-що!» Сповнений недовір’я, він оглянув скоса Чичикова і побачив добропристойність надзвичайну.
Вони повернули праворуч у ворота. Двір був старовинний; дім теж старовинний, яких тепер не будують — з навісами, під високою покрівлею. Дві величезні липи росли посеред двору і вкривали майже половину його своєю тінню. Під ними було багато дерев’яних лав. Квітучий бузок і черемха бісерною низкою обходили двір разом з огорожею, що зовсім ховалася під їх квітами і листям. Панський дім був зовсім закритий, тільки двері та вікна миловидо визирали знизу крізь віти. Крізь рівні, як стріли, стовбури дерев біліли-просвічувалися кухні, комори і погреби. Все було в гаю. Солов’ї висвистували голосно, на весь гай. Мимоволі вносилося в душу якесь безтурботне приємне почуття. Так і озивалося все тими безжурними часами, коли жилося всім добродушно і все було просто й нескладно. Брат Василь попросив Чичикова сідати. Вони сіли на лавах під липами.
Парубійко, років сімнадцяти, в гарній сорочці рожевої ксандрійки[234], приніс і поставив перед ними графини з різнокольоровими фруктовими квасами всіх сортів, то густими, як олія, то шипучими, як газові лимонади. Поставивши графини, ухопив він заступ, що стояв коло дерева, і пішов у сад. У братів Платонових так само, як і в зятя Костанжогло, власне слуг не було: вони були всі садівники, всі дворові справляли по черзі цей обов’язок. Брат Василь все твердив, що слуги не є стан, подати що-небудь може всякий, і для цього не варто заводити окремих людей; що нібито руська людина доти хороша і моторна і не ледар, поки вона ходить у сорочці й сіряку; але що, як тільки влізе в німецький сюртук, стане раптом незграбна і немоторна, і ледар, і сорочки не міняє, і в лазню перестає зовсім ходити, і спить у сюртуку, і заведуться у неї під сюртуком німецьким і блощиці, і бліх незчисленна сила. В цьому, може, він і мав рацію. В селі у них люд одягався особливо чепурно: кічки у жінок були все в золоті, а рукава на сорочках — справжнісінькі кайми турецької шалі.
234
*