— Це кваси, якими здавна славиться наш дім, — сказав брат Василь.
Чичиков налив склянку з першого графина — справжнісінький липець, що його він колись пив у Польщі; гра, як у шампанського, а газ так і шибонув приємною шпичкою з рота в ніс.
— Нектар! — сказав він. Випив склянку з другого графина — ще кращий.
— Напиток усім напиткам! — сказав Чичиков. — Можу сказати, що у вельмишановного вашого зятя Костянтина Федоровича пив найкращу наливку, а у вас — найкращий квас.
— Та й наливка теж від нас; то ж сестра завела. Мати моя була з Малоросії, з-під Полтави. Тепер усі забули господарство вести самі. В яку ж сторону і в які місця гадаєте їхати? — спитав брат Василь.
— Їду я, — сказав Чичиков, злегка похитуючись на лаві і рукою погладжуючи себе по коліну, — не стільки за своєю потребою, скільки за потребою іншого. Генерал Бетріщев, близький приятель і, можна сказати, благодійник, просив провідати родичів. Родичі, звичайно, родичами, але почасти, сказати б, і для самого себе; бо, не кажучи вже про користь у гемороїдальному відношенні, бачити світ і коловорот людей — є вже само по собі, так би мовити, живою книгою [і другою наукою].
Брат Василь замислився. «Говорить цей чоловік трохи витіювато, але в словах його є, одначе, правда», — подумав [він]. Трохи помовчавши, сказав він, звернувшись до Платона:
— Я починаю думати, Платоне, що мандрівка може справді розворушити тебе. У тебе не що інше, як душевна сплячка. Ти просто заснув, і заснув не від пересичення або втоми, а від браку живих вражень та відчувань. От я зовсім навпаки. Я дуже хотів би не так живо відчувати і не так близько брати до серця все, що трапляється.
— Вільно ж брати все близько до серця, — сказав Платон. — Ти вишукуєш собі турботи і сам вигадуєш собі тривоги.
— Як вигадувати, коли й так на кожному кроці неприємність? — сказав Василь. — Чув ти, яку без тебе устругнув з нами штуку Лєніцин? — Захопив пустир. По-перше, пустиря цього я ні за які гроші… Тут у мене селяни святкують щовесни Проводи, з ними зв’язані спогади села; а для мене звичай — свята річ і за нього ладен пожертвувати всім.
— Не знає, тому й захопив, — сказав Платон: — чоловік новий, щойно приїхав з Петербурга; йому треба з’ясувати, розтлумачити.
— Знає, ще й як знає. Я посилав йому сказати, але він відповів брутальністю.
— Тобі треба було поїхати самому, розтлумачити. Поговори з ним сам.
— Е, ні. Він занадто вже зачванився. Я до нього не поїду. Прошу, їдь сам, коли хочеш ти.
— Я поїхав би, але ж я не втручаюся… Він може мене ошукати і обдурити.
— Та коли угодно, то я поїду, — сказав Чичиков, — розкажіть дільце.
Василь глянув на нього і подумав: «От охочий їздити!».
— Ви мені дайте тільки поняття, якого роду він людина, — сказав Чичиков, — і в чому річ.
— Мені совісно накласти на вас таку неприємну комісію. Людина він, по-моєму, погань: з простих дрібномаєтних дворян нашої губернії, вислужився в Петербурзі, одружившись там з чиєюсь побічною дочкою, і зачванився. Тон задає. Та у нас народ живе не дурний: мода нам не указ, а Петербург не церква.
— Звичайно, — сказав Чичиков, — а справа в чому?
— Розумієте? йому, справді, потрібна [земля]. Та коли б він не так зробив, я охоче дав би в іншому місці даром землі, а не пустиря. А тепер… загонистий чоловік подумає…
— По-моєму, краще переговорити: може, справа…Мені доручали справи і не каялись… Так само і генерал Бетріщев…
— Та мені совісно, що вам доведеться говорити з такою людиною[235].
………………………………………………………