— Шановний, шановний, — сказав Чичиков, стискаючи йому руки, — повірте, все хочу з вами говорити, та часу зовсім нема. — А сам думав: «Хай тебе чорт забере!» — І раптом побачив Муразова, що входив до крамниці. — Ах, Боже, Афанасію Васильовичу! Як здоров’я ваше?
— Як ви? — сказав Муразов, скидаючи капелюха.
Купець і Хлобуєв скинули капелюхи.
— Та от поперек, та й сон якось усе не теє. Чи не від того, що мало рухаюсь…
Але Муразов, замість того, [щоб] заглибитись у причину припадків Чичикова, звернувся до Хлобуєва:
— А я, Семене Семеновичу, побачивши, що ви зайшли до крамниці, — за вами. Мені треба про дещо переговорити, то чи не хочете заїхати до мене?
— Як же, як же! — сказав поспішно Хлобуєв і вийшов з ним.
«Про що б у них розмова?» — подумав [Чичиков].
— Афанасій Васильович — поважний і розумний чоловік, — сказав купець, — і діло своє знає, та просвіченості нема. Адже купець є негоціант, а не то, що купець. Тут з цим сполучений і буджет, і реакція, а інакше вийде паувпуризм[243].
Чичиков махнув рукою.
— Павле Івановичу, я вас шукаю скрізь, — пролунав позаду голос Лєніцина.
Купець шанобливо зняв капелюха.
— Ах, Федоре Федоричу!
— Бога ради, їдьмо до мене: мені треба переговорити, — сказав він.
Чичиков глянув — він на себе не був схожий. Розплатившись з купцем, він вийшов з крамниці.
— Вас жду, [Семене Семеновичу], — сказав Муразов, побачивши Хлобуєва, що входив. — Прошу до мене в кімнатку. — І він повів Хлобуєва в кімнатку, вже знайому читачеві, невибагливішої від якої не можна було знайти і в чиновника, що дістає сімсот карбованців на рік платні.
— Скажіть, адже тепер, я гадаю, обставини ваші кращі? Після тітоньки все-таки вам дісталося дещо.
— Та як вам сказати, Афанасію Васильовичу? Я не знаю, чи кращі мої обставини. Мені дісталося тільки п’ятдесят душ селян і тридцять тисяч грошей, якими я мусив заплатити частину моїх боргів, — і в мене знову нічогісінько. А головне, що справа з цією духівницею дуже брудна. Тут, Афанасію Васильовичу, завелося таке шахрайство! Я вам зараз розкажу, і ви здивуєтесь, що таке діється. Цей Чичиков…
— Дозвольте, [Семене Семеновичу]; перш ніж говорити про цього Чичикова, дозвольте поговорити власне про вас. Скажіть мені: скільки, за вашим розрахунком, було б для вас доволі і досить, щоб зовсім виплутатися з обставин?
— Мої обставини скрутні, — сказав Хлобуєв. — А щоб виплутатися з обставин, розплатитися зовсім і мати можливість жити найпомірніше, мені треба, принаймні, сто тисяч, якщо не більше, — словом, мені це неможливо.
— Ну, коли б це у вас було, як би ви тоді повели життя своє?
— Ну, я тоді найняв би собі квартирку, взявся б за виховання дітей. Про себе нічого вже думати: кар’єр мій кінчений; я вже ні на що не придатний.
— І все-таки життя лишиться неробське, а в неробстві приходять спокуси, про які й не подумала б людина, узявшися до роботи.
— Не можу, ні на що не придатний: обважнів, болить поперек.
— Але ж як жити без роботи? Як бути на світі без посади, без місця? Даруйте! Гляньте на кожне створіння Боже: кожне чому-небудь та служить, має своє призначення. Навіть камінь, і той для того, щоб вживати на діло, а людина, найрозумніша істота, щоб лишалась без користі, — чи ж можлива це річ?
— Ну, та я все-таки не без діла. Я можу взятися до виховання дітей.
— Ні, Семене Семеновичу, ні! це найважче. Як може виховати той дітей, хто сам себе не виховав? Адже дітей можна виховати тільки прикладом власного життя. А ваше життя годиться їм бути за приклад? Щоб навчитися хіба тому, як [у] неробстві проводити час та грати в карти? Ні, Семене Семеновичу, віддайте дітей мені: ви їх зіпсуєте. Подумайте без жартів: вас згубило неробство. Вам треба від нього тікати. Як жити на світі неприкріпленому ні до чого? Якийсь та треба виконувати обов’язок. Поденщик, навіть і той служить. Він їсть шаговий хліб, та він його добуває і відчуває інтерес свого заняття.
— Їй-богу, пробував, Афанасію Васильовичу, старався подолати! Що ж діяти! постарів, зробився нездатний. Ну, що ж мені робити? Невже вступити мені на службу? Ну, як же мені, в сорок п’ять років, сісти за один стіл з початкуючими канцелярськими чиновниками? До того ж я нездатний на хабарі — і собі на заваді стану, і іншим пошкоджу. Там уже в них і касти свої утворились. Ні, Афанасію Васильовичу, думав, пробував, перебирав усі місця, — скрізь буду нездатний. Хіба що в богадільню…
— Богадільня [тим], хто трудився; а тим, хто веселився весь час замолоду, відповідають, як мурашка бабці: «Піди потанцюй!» Та і в богадільні сидячи, теж трудяться і працюють, у віст не грають, Семене Семеновичу, — говорив [Муразов], дивлячись йому в обличчя пильно, — ви обманюєте і себе і мене.