У передній не дали навіть і отямитись йому. «Ідіть! вас князь уже жде», — сказав черговий чиновник. Перед ним, як у тумані, мигнув передпокій з кур’єрами, що приймали пакети, потім зала, через яку він пройшов, думаючи тільки: «От як схопить, та без суду, без усього, прямо в Сибір!» Серце його забилося з такою силою, з якою не б’ється навіть у найревнивішого полюбовника. Нарешті відчинились фатальні двері: очам явився кабінет з портфелями, шафами й книгами і князь, гнівний, як сам гнів.
«Згубник, згубник! — сказав Чичиков. — Він мене роздере, як вовк ягня».
— Я вас пощадив, я дозволив вам залишитися в місті, тоді як вам треба б в острог; а ви заплямували себе знову найбезчеснішим шахрайством, яким будь-коли заплямувала себе людина! — Губи князя тремтіли від гніву.
— Яким же, ваша світлість, найбезчеснішим вчинком і шахрайством? — спитав Чичиков, тремтячи всім тілом.
— Жінка, — промовив князь, підступаючи трохи ближче і дивлячись прямо в вічі Чичикову, — жінка, яка підписувала під вашу диктовку духівницю, схоплена і стане з вами на очну ставку.
Світ потьмарився в очах Чичикова.
— Ваша світлість! Скажу всю істину діла. Я винен, справді, винен; але не так винен: мене обмовили вороги.
— Вас ніхто не може обмовити, тому що у вас мерзот в кілька раз більше від того, що може [вигадати] останній наклепник. Ви за все життя, я думаю, не робили небезчесного діла. Кожна копійка, добута вами, добута найбезчесні[шим способом], є лиходійство і найбезчесніше діло, за яке батіг і Сибір! Ні, тепер годі! З цієї ж хвилини будеш відведений в острог і там, разом з останніми мерзотниками й розбійниками, ти мусиш [ждати] вирішення долі своєї. І це милостиво ще, тому що [ти] гірший від них у кілька [разів]; вони в сіряку і в кожусі, а ти… — Він глянув на фрак наварінського полум’я з димом і, взявшись за шнурок, подзвонив.
— Ваша світлість, — скрикнув Чичиков, — згляньтеся! Ви батько родини. Не мене пощадіть — стару матір!
— Брешеш, — скрикнув гнівно князь. — Так само ти мене тоді благав дітьми й родиною, яких у тебе ніколи не було, тепер — матір’ю.
— Ваша світлість! Я мерзотник і останній негідник, — сказав Чичиков голосом…[245] — Я справді брехав, я не мав ні дітей, ні родини; але, от Бог свідок, я завжди хотів мати дружину, виконати повинність людини й громадянина, щоб справді потім заслужити пошани громадян і начальства… Але, що за лихий збіг обставин! Кров’ю, ваша світлість! кров’ю треба було добувати насущне існування. На кожнім кроці спокуси і знади… вороги, і згубники, і крадії. Все життя було — наче вихор буйний або судно посеред хвиль, по волі вітрів. Я — людина, ваша світлість!
Сльози раптом ринули струмками з очей його. Він повалився в ноги князеві так, як був: у фраку наварінського полум’я з димом, в бархатному жилеті, атласному галстуку, чудесно пошитих штанях і зачісці на голові, що струмувала солодким диханням найкращого одеколону, і стукнувся лобом.
— Іди геть від мене! Покликати, щоб його взяли, солдатів! — сказав князь тим, що ввійшли.
— Ваша світлість! — кричав [Чичиков] і обхопив обома руками чобіт князя.
Почуття дрожу пробігло по всіх жилах [князя].
— Забирайтеся геть, кажу вам! — промовив він, силкуючись вирвати свою ногу з обіймів Чичикова.
— Ваша світлість! Не зійду з місця, поки не дістану милості, — говорив [Чичиков], не випускаючи, притискаючи чобіт князя до грудей і проїхавши разом з ногою по підлозі у фраку наварінського полум’я й диму.
— Геть, кажу вам! — говорив він з тим невимовним почуттям огиди, яке відчуває людина, бачачи найгидкішу комаху, що її не вистачає духу роздавити ногою. Він смикнув так, що Чичиков відчув удар чобота в ніс, губи і закруглене підборіддя, але не випустив чобота і дужче держав [його] в своїх обіймах. Два кремезні жандарми насилу відтягли його і, взявши попід руки, повели через усі кімнати. Він був блідий, пригнічений, в тому безтямно-страшному стані, в якому буває людина, що бачить перед собою чорну, неминучу смерть, це страховище, противне єству нашому…