Якісь невідомі доти, незнані почуття, для нього нез’ясовні, прийшли до нього, наче хотіло в ньому щось пробудитися, щось далеке, щось заздалегідь [?] пригнічене з дитинства суворим, мертвим повчанням, безпривітністю нудного дитинства, пустельністю рідної оселі, безсімейною самотністю, злиденністю і бідністю перших вражень, і неначе те, що [було пригнічене] суворим поглядом долі, що глянула на нього нудно, крізь якесь мутне, занесене зимовою хуртовиною вікно, хотіло вирватись на волю. Стогін злетів з уст його, і, приклавши обидві долоні до обличчя свого, скорботним голосом промовив він:
— Правда, правда!
— І пізнання людей, і досвідченість не допомогли на незаконній підставі. А коли б до цього та підстава законна!.. Ех, Павле Івановичу, навіщо ви себе згубили? Прокиньтеся, ще не пізно, є ще час…
— Ні, пізно, пізно! — застогнав він голосом, від якого у Муразова мало не розірвалося серце. — Починаю почувати, чую, що не так, не так іду, і що далеко збочив від прямої [путі], але вже не можу! Ні, не так вихований. Батько мені повторяв повчання, бив, змушував переписувати з моралістичних правил, а сам крав перед моїми очима у сусід ліс і мене ще змушував допомагати йому. Зав’язав при мені несправедливий позов; зіпсував сирітку, якої він був опікуном. Приклад сильніший від правил. Бачу, почуваю, Афанасію Васильовичу, що життя веду не таке, але нема великої відрази від пороку: згрубіла натура; нема любові до добра, цього прекрасного нахилу до справ богоугодних, що перетворюється в натуру, в звичку… Нема такої охоти подвизатися для добра, яка є для придбання майна. Кажу правду — що ж робити!
Сильно зітхнув старик…
— Павле Івановичу! у вас стільки волі, стільки терпіння. Ліки гіркі, але ж хворий приймає їх, знаючи, що інакше не одужає. У вас нема любові до добра, — робіть добро насильно, без любові до нього. Вам це поставлено буде в заслугу ще більшу, ніж тому, хто робить добро з любові до нього. Змусьте [себе] лише кілька раз, — потім матимете любов. Повірте, все робиться. «Царство нудиться»[246], — сказано нам. Тільки насильно пробираючись до нього… насильно треба пробиратися, брати його насильно. Ех, Павле Івановичу! адже [у] вас є ця сила, якої нема в інших, це залізне терпіння — і чи ж вам не здолати? Та ви, мені здається, були б богатир. Адже тепер люди — без волі всі, слабкі.
Помітно було, що слова ці впилися в саму душу Чичикову і зачепили щось славолюбне на дні її. Якщо не рішучість, то щось міцне і на неї схоже блиснуло в очах його…
— Афанасію Васильовичу! — сказав він твердо, — якщо тільки вимолите мені визволення і засоби виїхати звідси з яким-небудь майном, я даю вам слово почати інше [життя]: куплю сільце, зроблюся хазяїном, буду складати гроші не для себе, а для того, щоб допомагати іншим, робитиму добро, скільки буде сили; забуду себе і всякі міські об’їдання й бенкети, [1 нрзб.] почну просте, тверезе життя.
— Нехай Бог дасть вам силу в цьому намірі! — сказав зраділий старик. — Старатимуся скільки сили, щоб виблагати у князя визволення вам. Вдасться чи не вдасться, це Бог [знає]. В усякому разі, доля ваша, певне, полегшиться. Ох, Боже мій! Обніміть же, дозвольте мені вас обняти. Як ви мене, справді, порадували! Ну, з Богом, зараз же йду до князя.
Чичиков лишився [сам].
Все єство його потряслося і розм’якло. Розтоплюється і платина, найтвердіший з металів, що найдовше опирається вогневі: коли підсилиться в горні вогонь, дмухають міхи і підіймається нестерпний жар огню [вгору], — біліє тривкий метал і перетворюється також в рідину; піддається і найміцніший муж в горні нещасть, коли, посилюючись, вони нестерпним огнем своїм палять стверділе єство…
«Сам не вмію і не почуваю, але всіх сил докладу, щоб іншим дати відчути; сам лихий і нічого не вмію, але всіх сил докладу, щоб інших настроїти; сам поганий християнин, але всіх сил [докладу], щоб не подати спокуси. Буду трудитись, буду працювати в поті чола на селі, і заходжуся чесно, так, щоб мати добрий вплив і на інших. Що ж, справді, наче я вже зовсім нездатний! Є здібності до господарства; я маю нахил до ощадності, кмітливості і розсудливості, навіть постійності. Варто тільки наважитись…»
Так думав Чичиков і напівпробудженими силами душі, здавалося, щось вчував. Здавалося, єство його темним чуттям стало вчувати, що є якийсь обов’язок, котрий треба виконувати людині на землі, котрий можна виконувати скрізь, на кожному розі, незважаючи на всякі обставини, замішання й рухи, що літають навколо людини. І працьовите життя, віддалене від шуму міст і тих знад, які від неробства вигадала, занедбавши працю, людина, так сильно почало перед ним вимальовуватися, що він уже майже забув усю неприємність свого становища і, можливо, ладен був навіть подякувати небу за цей тяжкий [удар], якщо тільки випустять його і віддадуть хоч частину… Але… одностулкові двері його брудної комірчини розчинилися, увійшла чиновна особа — Самосвистов, епікуреєць, із себе молодець, у плечах аршин, ноги стрункі, чудесний товариш, гульвіса і продувна бестія, як висловлювались про нього самі товариші. У воєнний час чоловік цей наробив би чудес: його б послати куди-небудь пробратися крізь непрохідні, небезпечні місця, вкрасти під носом у самого ворога гармату — оце б його діло. Але за браком воєнного поприща, на якому, можливо, з нього зробили б чесну людину, він пакостив скільки міг. Незбагненна річ! химерні він мав переконання і правила: з товаришами він був хороший, нікого не продавав і, давши слово, додержував; але вище над собою начальство він вважав ніби за ворожу батарею, крізь яку треба пробиватися, користуючись всяким слабким місцем, проломом або недоглядом.