— Нехай увійде, — сказав князь.
Старик зайшов.
— От вам і Чичиков! Ви стояли за нього і боронили. Тепер він піймався в такому ділі, на яке останній злодій не наважиться.
— Дозвольте вам доповісти, ваша світлість, що я не дуже розумію це діло!
— Підробка духівниці, і ще яка!.. Прилюдна кара батогами за отаке діло!
— Ваша світлість, скажу не для того, щоб боронити Чичикова. Але ж це — діло не доведене. Слідства ще не зроблено.
— Доказ: жінку, яка була вбрана замість померлої, схоплено. Я її хочу розпитати навмисне при вас, — князь подзвонив і наказав покликати ту жінку.
Муразов змовк.
— Найганебніша справа! І, на сором, вплутались перші чиновники міста, сам губернатор. Він не повинен бути там, де злодії й ледарі! — сказав князь із запалом.
— Але ж губернатор — спадкоємець; він мав право на претензії; а що інші з усіх боків попричіплювались, так це, ваша світлість, людське діло. Померла багата, розпорядження розумного й справедливого не зробила; злетілися з усіх боків охочі поживитися — людське діло.
— Але ж паскудства навіщо робити?.. Падлюки! — сказав князь з почуттям обурення. — Ні одного чиновника нема у мене хорошого — все мерзотники!
— Ваша світлість! та хто ж із нас, як слід, хороший? Всі чиновники нашого міста — люди, мають достоїнства і багато хто з них знається на справі, а від гріха всяк близький.
— Послухайте, Афанасію Васильовичу: скажіть мені, — я вас одного знаю за чесну людину, — що у вас за пристрасть боронити всяких мерзотників?
— Ваша світлість, — сказав Муразов, — хто б не була людина, яку ви називаєте мерзотником, але ж вона людина. Як же не боронити людини, коли знаєш, що вона половину лихих діл робить від грубості й невідання? Адже ми робимо несправедливості на кожнім кроці навіть і не з лихим наміром і кожної хвилини буваємо причиною нещастя іншого. Адже ваша світлість зробили також велику несправедливість.
— Як! — вигукнув здивований князь, зовсім уражений таким несподіваним поворотом справи.
Муразов спинився, помовчав, немов зважуючи щось, і, нарешті, сказав:
— Та от хоча б у справі Дерпенникова[247].
— Афанасію Васильовичу! злочин проти корінних державних законів, рівний зраді землі своїй!
— Я не виправдую його. Та чи ж справедливо, коли юнака, який через недосвідченість свою був зваблений і спокушений іншими, засудити так, як і того, хто був одним із призвідців? Адже кари однакової зазнали і Дерпенников і який-небудь Вороний-Дрянний; а злочини ж їх неоднакові.
— Ради Бога… — сказав князь з помітним хвилюванням, — ви щось знаєте про це? скажіть. Я саме недавно послав прямо в Петербург про полегшення його кари.
— Ні, ваша світлість, я не про те кажу, що я знаю щось таке, чого ви не знаєте. Хоч, справді, є одна така обставина, яка прислужилася б йому на користь, та він і сам не погодиться, тому що через це потерпів би інший. А я думаю тільки те, що чи не зволили ви тоді занадто поспішати? Вибачте, ваша світлість, я міркую як на свій слабкий розум. Ви кілька раз веліли мені одверто говорити. У мене, коли я ще був начальником, багато було різних працівників, і поганих, і хороших. [Слід би також взяти до уваги] і колишнє життя людини, бо, коли не розглянеш все холоднокровно, а накричиш з першого разу, — залякаєш тільки її, та й признання правдивого не доб’єшся, а як із співчуттям її розпитаєш, як брата, — сама усе розкаже і навіть не просить про полегкість, і розлючення ні проти кого нема, бо ясно бачить, що не я її караю, а закон.