— Послухайте, Павле Івановичу! — сказав він, — я привіз вам волю з тією умовою, щоб негайно ж вас не було в місті. Збирайте всі пожитки свої, та й з Богом, не гаючись ані хвилини, бо справа ще гірша. Я знаю, вас тут один чоловік намовляє, так кажу вам по секрету, така ще одна справа викривається, що вже ніякі сили не врятують її. Він, звичайно, радий інших топити, щоб не нудно, та ділу край. Я вас залишив у настрої доброму, — кращому, ніж в якому зараз. Раджу вам без жартів. Справді ж бо, річ не в отому майні, за яке сперечаються люди і ріжуть одне одного, ніби можна завести благоустрій в тутешньому житті, не помисливши про інше життя. Повірте, Павле Івановичу, що поки, кинувши все, за що гризуть і їдять один одного на землі, не подумають про благоустрій душевного майна, — не встановиться благоустрій і земного майна. Настануть часи голоду й бідності, як у всьому народі, так і нарізно в усякому… Це ясно. Що не кажіть, а від душі залежить тіло. Як же хотіти, щоб [ішло] як слід! Подумайте не про мертві душі, а [про] свою живу душу, та й з Богом на іншу дорогу! Я теж виїжджаю завтра. Покваптеся! а то — без мене лихо буде.
Сказавши це, старик вийшов. Чичиков задумався. Значення життя знову здалося немаловажним. «Муразов має рацію, — сказав він, — пора на іншу дорогу!» Сказавши це, він вийшов із тюрми. Вартовий поніс за ним шкатулку, другий матрац [?] і білизну. Селіфан і Петрушка зраділи, як бог зна чому, визволенню пана.
— Ну, любі, — сказав Чичиков, звернувшись [до них] милостиво, — треба вкладатися та їхати.
— Покотимо, Павле Івановичу, — сказав Селіфан. — Дорога, мабуть, встановилася: снігу випало досить. Пора вже, справді, вибратися з міста. Набридло воно так, що й дивитися на нього не хотів би.
— Сходи до каретника, щоб поставив коляску на полозки, — сказав Чичиков, а сам пішов у місто, але ні [до] кого не хотів заходити віддавати прощальних візитів. Після всієї цієї події було і ніяково, тим більше, що про нього ходило в місті безліч найнеблагопристойніших історій. Він уникав усяких [зустрічей] і зайшов потихеньку тільки до того купця, в якого купив сукна наварінського полум’я з димом, взяв знову чотири аршини на фрак і на штани і пішов сам до того ж кравця. За подвійну [ціну] майстер вирішив посилити старанність і посадив на цілу ніч працювати при свічках кравецьке народонаселення голками, утюгами й зубами, і фрак на другий день був готовий, хоч і трохи пізно. Коні всі були запряжені. Чичиков, одначе, фрак приміряв. Він був гарний, точнісінько як попередній. Та ба! він помітив, що в голові вже біліло щось гладеньке, і промовив журно: «І навіщо було вдаватися так сильно в журбу? А рвати волосся не слід було і поготів». Заплативши кравцеві, він виїхав нарешті з міста в якомусь дивному стані. Це був не колишній Чичиков: це була якась руїна колишнього Чичикова. Можна було порівняти його внутрішній стан душі з розібраною будівлею, яку розібрано для того, щоб будувати з неї ж нову, а нова ще не починалась, бо не надійшов ще від архітектора точний план, і робітники лишились ні в сих ні в тих. На годину раніше від нього виїхав старий Муразов у рогожаній кибитці, разом з Потапичем, а через годину після від’їзду Чичикова пішов наказ, що князь, в зв’язку з від’їздом у Петербург, хоче бачити всіх чиновників до одного.
У великій залі генерал-губернаторського дому зібрався весь чиновний стан міста, починаючи від губернатора до титулярного радника: правителі канцелярій і справ, радники, асесори, Кислоєдов, Красноносов, Самосвистов, всі, що не брали, що брали, що кривили душею, що напівкривили і зовсім не кривили, — всі не без хвилювання й занепокоєння чекали виходу генерал-губернатора. Князь вийшов ні похмурий, ні ясний: погляд у нього був твердий так само, як і крок. Все чиновне зібрання вклонилося, багато хто — в пояс. Відповівши легким поклоном, князь почав:
— Від’їжджаючи в Петербург, я визнав за пристойність побачитися з вами з усіма і навіть пояснити вам почасти причину. У нас зав’язалась справа дуже спокуслива. Я гадаю, що багато хто з присутніх знають, про яку справу я говорю. Справа ця спричинилася до викриття й інших, не менш безчесних справ, в яких замішалися навіть, нарешті, й такі люди, яких я досі вважав чесними. Відома мені навіть і прихована мета сплутати таким чином усе, щоб не було ніякої змоги розв’язати формальним порядком. Знаю навіть і хто головна [пружина] і чиїм прихованим[250] … хоч він і дуже спритно приховав свою участь. Але річ у тому, що я маю намір зробити це не за формальним додержуванням паперів, а військовим швидким судом, як у воєнний [час], і сподіваюсь, що государ мені дасть це право, коли я викладу всю цю справу. В такому разі, коли нема змоги розглянути справу цивільним порядком, коли горять шафи з [паперами] і нарешті зайвиною брехливих сторонніх свідчень і брехливими доносами намагаються затемнити і так досить темну справу, — я вважаю військовий суд за єдиний засіб і хочу знати думку вашу.