Князь спинився, немов[би] чекаючи відповіді. Все стояло, втупивши очі в землю. Багато хто був блідий.
— Відома мені також ще одна справа, хоч ті, хто робив її, цілком певні, що вона нікому не може бути відома. Ведення її вже піде не по паперах, бо позивачем і чолобитником я буду вже сам і подам очевидні докази.
Хтось здригнувся серед чиновного зібрання; дехто з найбоязкіших також збентежився.
— Само собою, що головним призвідцям має вийти позбавлення чинів і майна, іншим усунення з посад. Само собою зрозуміло, що серед них потерпить і багато невинних. Що ж робити? Справа надто безчесна і волає про правосуддя. Хоч і знаю, що це буде навіть і не в науку іншим, бо замість вигнаних з’являться інші, і ті самі, які доти були чесні, зробляться безчесними, і ті самі, які удостоєні будуть довіри, обмануть і продадуть, — незважаючи на все це, я змушений вчинити жорстоко, тому що волає правосуддя. Знаю, що мене будуть обвинувачувати в суворій жорстокості. Я повинен обернутися таким [чином] тільки в саме бездушне знаряддя правосуддя, в сокиру, яка має впасти на голови [винних].
Здригання мимоволі пробігло по всіх обличчях.
Князь був спокійний. Ні гніву, ні обурення душевного не виявляло його обличчя.
— Тепер той самий, у кого в руках доля багатьох і якого ніякі прохання не в силі були ублагати, той самий [кидається] тепер до ніг ваших, вас усіх просить. Все буде забуто, загладжено, прощено; я буду сам заступником за всіх, якщо виконаєте мою просьбу. Ось моя просьба. Знаю, що ніякими засобами, ніякими страхами, ніякими карами не можна викорінити неправди: вона надто вже глибоко вкорінилася. Безчесне діло брати хабарі зробилося необхідністю й потребою навіть і для таких людей, які й не родилися бути безчесними. Знаю, що вже майже неможливо багатьом іти проти загальної течії. Але я тепер мушу, як у рішучу й священну хвилину, коли доводиться рятувати свою вітчизну, коли кожний громадянин несе все і жертвує всім, — я мушу кликнути клич хоч до тих, у кого ще є в грудях руське серце і кому зрозуміло хоч трохи слово благородство. Що тут говорити про те, хто більше з нас винен! Я, може, більше за всіх винен; може, занадто суворо вас прийняв на початку, може, надмірною підозрілістю я відштовхнув з вас тих, які щиро хотіли бути мені корисними, хоча і я з свого боку міг би так само зробити. Якщо вони вже дійсно любили справедливість і добро своєї землі, не слід би було їм ображатися і гордовитістю мого поводження, слід було б їм придушити в собі власну честолюбність і пожертвувати своєю образою. Не може бути, щоб я не помітив їх самовідданості і високої любові до добра і не прийняв би, нарешті, від них корисних і розумних порад. Все-таки скорше підлеглому слід пристосовуватись до норову начальника, ніж начальникові до норову підлеглого. Це законніше принаймні і легше, бо у підлеглих один начальник, а у начальника сотня підлеглих. Та облишмо тепер в стороні, хто від кого більше винен. Річ у тому, що випало нам рятувати нашу землю; що гине вже земля наша не від навали двадцяти іноплеменних язиків[251], а від нас самих; що вже, крім законного управління, утворилось інше правління, далеко сильніше від усякого законного. Встановились свої звичаї, все оцінено, і ціни навіть доведені до загального відома. І ніякий правитель, хоч би він був мудріший від усіх законодавців і правителів, не в силі поправити зла, хоч як він обмежуватиме дії лихих чиновників, приставляючи за наглядачів інших чиновників. Все буде марно, поки не відчув із нас всяк, що він так само, як в епоху повстання народів, озброювався проти…[252] так повинен повстати проти неправди. Як росіянин, як зв’язаний з вами єдинокровним спорідненням, однією й тією самою кров’ю, я тепер звертаюся [до] вас. Я звертаюся до тих із вас, хто має якесь поняття про те, що таке благородство думок. Я закликаю згадати обов’язок, який на всякім місці лежить на людині. Я закликаю розглядіти ближче свою повинність і обов’язок земного свого покликання, тому що це вже нам усім невиразно уявляється, і ми ледве…[253]
251
*