Повертаючись пізніше до задуму «Мертвих душ», Гоголь в «Авторській сповіді» напише: «Мені хотілося в творі моєму виставити переважно ті вищі ознаки російської природи, які ще не всіма цінуються справедливо, і переважно ті низькі, які ще недостатньо всіма висміяні й уражені. Мені хотілося сюди зібрати тільки яскраві психологічні явища, помістити ті спостереження, які я робив здавна таємно над людиною, яких не довіряв доти перу, відчуваючи сам незрілість його, які, бувши зображені вірно, послужили б розгадкою багато чого в нашому житті, словом — щоби, по прочитанню мого твору, постала ніби мимоволі вся російська людина, з усім різноманіттям багатств і дарів, що дісталися на її долю переважно перед іншими народами, і з усією безліччю тих недоліків, які знаходяться в ній, також переважно перед усіма іншими народами» (VIII, 442).
Показовою була реакція Пушкіна, про що згадував Гоголь у «Вибраних місцях із листування з друзями»: «…коли я почав читати Пушкіну перші глави із “Мертвих душ” у тому вигляді, в якому вони були давніше, то Пушкін, який завжди сміявся при моєму читанні (він же був охочий до сміху), почав потроху ставати похмурішим, похмурішим і нарешті зробився цілком похмурим. Коли ж читання закінчилося, він мовив голосом тоскноти: “Боже, яка сумна наша Росія!” Мене це вразило. Пушкін, який так знав Росію, не помітив, що все це карикатура і моя власна вигадка» (VIII, 294).
Наприкінці 1839 р. у Петербурзі Гоголь прочитав чотири розділи у М.Я. Прокоповича. Як згадував П.В. Анненков: «Він читав без перерви до тих пір, поки виснажився весь його голос і зарябіло в очах. Так ми зазнайомилися з першими чотирма розділами “Мертвих душ”… Загальний сміх мало вплинув на Гоголя, хоча вияв нелицемірного захвату, що помітний був на всіх обличчях на кінець читання, його розчулив… Він був задоволений» (Анненков П.В. Литературные воспоминания. — М.: ГИХЛ, 1960. — С. 60‒61). У березні 1840 р. читання відбулися у домі С. Аксакова, у Москві, про що згадував І. Панаєв: «Всі були і приголомшені, і здивовані. Гоголь відкривав для своїх слухачів той світ, який всім нам такий знайомий і близький, але який до нього ніхто не умів відтворити з такою нещадною спостережливістю, з такою дивовижною вірністю і з такою художньою силою… І мова-то яка! мова-то! Яка сила, свіжість, поезія!.. У нас навіть мурашки пробігали по тілу від задоволення. Після читання Сергій Тимофійович Аксаков, хвилюючись, походжав кімнатою, підходив до Гоголя, тиснув його руки і значуще поглядав на всіх нас… “Геніально, геніально!” — повторював він. Очі Костянтина Аксакова виблискували, він ударяв кулаком по столу і говорив: “Гомерична сила! Гомерична!..” Гоголь ще більше виріс після цього читання в очах усіх…» (Панаєв И.И. Литературные воспоминания. — М.: ГИХЛ, 1950. — С. 174).
Гоголь читав поему за першим рукописом, II—VI розділи якого зберігаються в Російській державній бібліотеці (Москва). Копію з нього автор переробив, внісши велику кількість виправлень і вставок. Другий рукопис (в якому відсутні окремі місця розділів) зберігається у Публічній бібліотеці імені М. Салтикова-Щедріна (Санкт-Петербург). Третій рукопис переписував П. Анненков у Римі під диктування Гоголя (Анненков П.В. Литературные воспоминания. — С. 85). Цей рукопис зберігався спочатку в м. Ніжині, тепер — в Інституті рукопису НБУ ім. В.І. Вернадського у м. Києві. П’ятий рукопис, який нині зберігається у бібліотеці Московського університету, Гоголь віддав до друку.
У жовтні 1841 р. рукопис отримав для перегляду цензор І.М. Снєгірьов, а у грудні на засіданні Московського цензурного комітету відбулося обговорення поеми. А.П. Єлагіна писала В. Жуковському: «…цензура не пропустила “Мертві душі”, бо душа безсмертна» (такою була думка одного з цензорів) (Литературное наследство. — 1952. — Т. 58. — С. 611). Про цей аргумент згадує Гоголь у листі до П. Плетньова від 7 січня 1842 р. Тоді ж Гоголь через В. Бєлінського передав рукопис у Петербург цензору О.В. Никитенку, який дозволив друкувати поему під заголовком «Похождения Чичикова, или Мертвые души» (під такою назвою твір виходив до 1917 р.), але зажадав вилучити окремі місця, зокрема «Повість про капітана Копєйкіна». У листі до П. Плетньова від 10 квітня 1842 р. Гоголь писав: «Знищення Копєйкіна мене сильно збентежило! Це одне з кращих місць у поемі, і без нього — проріха, котру я не в силах залатати і зашити. Я краще зважився переробити його, ніж втратити зовсім. Я викинув увесь генералітет, характер Копєйкіна означив сильніше, так що тепер видно ясно, що він усьому причиною сам і що з ним повелися добре» (XII, 54).