— Селіфане! — сказав він нарешті, висунувшись з брички.
— Чого, пане? — відповів Селіфан.
— А глянь-но, чи не видно села?
— Ні, пане, ніде не видно! — Після цього Селіфан, вимахуючи батогом, завів пісню не пісню, а щось таке довге, що й краю йому не було. Туди все ввійшло: усі підбадьорні й спонукальні вигуки, якими частують коней по всій Росії з кінця в кінець, прикметники всіх родів без ніякого розбору, а так, що на язик навернеться. Таким чином дійшло до того, що він почав називати їх нарешті секретарями.
Тим часом Чичиков почав помічати, що бричка хилялась на всі боки й наділяла його прездоровими стусанами; це дало йому відчути, що вони звернули з дороги і, мабуть, тюпали по ріллі. Селіфан, здавалось, сам зміркував, але не говорив ні слова.
— А що, ледащо, якою дорогою ти їдеш? — сказав Чичиков.
— Та що ж, пане, поробиш: час уже такий — батога не бачиш, така пітьма! — Сказавши це, він так перехилив на бік бричку, що Чичиков змушений був держатись обома руками. Тут тільки помітив він, що Селіфан напідпитку.
— Держи, держи, перекинеш! — кричав він йому.
— Ні, пане, як можна, щоб я перекинув, — казав Селіфан. — Це недобре — перекинути, я це сам знаю; вже ж я ні за що не перекину. — Потім почав він злегка повертати бричку, повертав, повертав і нарешті вивернув її зовсім на бік. Чичиков і руками й ногами плюснувся в болото. Селіфан коней, проте, спинив, а втім вони спинилися б і самі, бо зморені були дуже. Така несподівана пригода вкінець здивувала його. Злізши з козел, він став перед бричкою, взявся в боки обома руками і, поки пан борсався в болоті, силкуючись звідти вилізти, сказав після деякого замислення: — Чи ти ба! От і перекинулись.
— Ти п’яний, як квач! — сказав Чичиков.
— Ні, пане, як можна, щоб я був п’яний! Я знаю, що це недобре діло — бути п’яним. З приятелем побалакав, бо з гарною людиною можна побалакати, — лихого в цьому немає; і закусили разом. Закуска — не соромна річ: з гарною людиною можна закусити.
— А що я тобі сказав останнього разу, як ти напився? га? забув? — сказав Чичиков.
— Ні, ваше благородіє, як можна, щоб я забув! Вже ж я своє діло знаю. Я знаю, що недобре бути п’яним. З гарною людиною побалакав, бо…
— Ось я тебе як відшмагаю, так ти в мене знатимеш, як балакати з гарною людиною.
— Як милості вашій буде завгодно, — відповів на все згодний Селіфан. — Як відшмагати, то й відшмагати: я зовсім не від того. Чому ж не пошмагати, коли за діло. На те панська воля. Воно й треба пошмагати, бо мужик розледащів; порядку треба додержувати. Коли за діло, то й пошмагай: чому ж не пошмагати?
На таке міркування пан зовсім не добрав, що відповісти. Але в цей час, здавалось, ніби сама доля вирішила над ним зглянутись. Здалека почувся собачий гавкіт. Зраділий Чичиков дав наказ поганяти коні. Російський візниця має добрий нюх замість очей; через це трапляється, що він, заплющивши очі, жене іноді щодуху й завжди кудись та приїжджає. Селіфан, хоч і нічогісінько не бачив, справив коні так прямо на село, що спинився тільки тоді, коли бричка вдарилась голоблями в паркан і коли вже зовсім нікуди було їхати. Чичиков тільки помітив крізь густе покривало заливного дощу щось подібне до даху. Він послав Селіфана шукати ворота, що, без сумніву, тривало б довго, якби на Русі не було замість швейцарів лихих собак, які доповіли про нього так дзвінко, що він підніс пальці до вух своїх. Світло блимнуло в одному віконці і досягло туманним струменем до паркана, показавши нашим подорожнім ворота. Селіфан заходився стукати, і незабаром, відчинивши фіртку, висунулась якась постать, напнута сіряком, і пан та слуга почули хрипкий баб’ячий голос:
— Хто стукає? Чого вас розносило?
— Приїжджі, матінко, пусти переночувати, — промовив Чичиков.
— Ач, який ти швидкий, — сказала стара, — приїхав у який час! Тут тобі не заїзд: поміщиця живе.
— Що ж робити, матінко? Бач, з дороги збились. Не ночувати ж такої пори в степу.
— Атож, пора темна, недобра пора, — додав Селіфан.
— Мовчи, дурню, — сказав Чичиков.
— А хто ви такий? — спитала стара.
— Дворянин, матінко.
Слово «дворянин» примусило стару ніби трохи замислитись.
— Заждіть я скажу панії, — промовила вона і хвилини через дві уже вернулася з ліхтарем у руці.