Гоголю довелося зробити нову редакцію «Повісті про капітана Копєйкіна»: змінити фінал, а Копєйкіна, підкресливши негативні риси в характері, «представити» причиною своїх «вчинків», а не жертвою «недостатнього співчуття інших». Тож повість існує у трьох редакціях. Канонічною вважається друга редакція, яку не пропустила цензура. Вона і друкується в усіх сучасних виданнях.
Поема «Мертві душі» вийшла з друку 21 травня 1842 р. С. Аксаков писав: «Книгу розкупили нарозхват. Публіку можна було розділити на три частини. Перша, до якої належала вся освічена молодь і всі люди, здатні зрозуміти високе достоїнство Гоголя, прийняла його з захватом. Друга частина складалася, так би мовити, з людей спантеличених, які, звикши тішитися творами Гоголя, не могли раптово зрозуміти глибокого і серйозного значення його поеми… Третя частина читачів розгнівалася на Гоголя: вони впізнали себе в різних героях поеми і розлютовано постали за образу всієї Росії» (Анненков П.В. Литературные воспоминания. — С. 71). О. Герцен у щоденнику занотував: «“Мертві душі” Гоголя — дивовижна книга, гіркий докір сучасній Русі, але не безнадійний. Там, де він може проникнути крізь туман нечистих, гнійних випарів, там він бачить молодецьку, повну сил націоналістичність» (Герцен А.И. Собрание сочинений: В 30 т. — М.: Изд-во АН СССР, 1954. — Т. 2. — С. 214). Характеризуючи полеміку, яка піднялася в суспільстві, він зазначає влітку 1842 р.: «Слов’янофіли і антислов’яністи розділилися на партії. Слов’янофіли № 1 говорять, що це апофеоза Русі, Іліада наша, і хвалять, відп., інші скаженіють, говорять, що тут анафема Русі і за те лають» (Там само. — С. 220).
Герцену суперечили Ф. Булгарін, О. Сенковський, М. Полевой. Останній, зокрема, висказав, власне, претензії, які повторюються у виступах цієї когорти критиків: «“Мертві душі”, представляючи грубу карикатуру, тримаються на незвичайних і незабутніх подробицях, що герої в них — всі до одного — небувалі перебільшення, огидні мерзотники або банальні дурні… — всі до одного, повторюємо, що подробиці оповіді наповнені такими описами, що іноді мимоволі кидаєте книгу, що мову п. Гоголя, як у “Римі” та “Ревізорі”, можна назвати збіркою помилок супроти логіки і граматики, запитуємо, що можна сказати про такий витвір?» (Русская критическая литература о произведениях Н.В. Гоголя: Хронологический сборник критико-биографических статей. — 3-є изд. — М., 1903. — Ч. 1. — С. 193).
Захищаючи митця від подібних закидів, В. Бєлінський, який не так давно (у 1840 р.) був переконаний, що Гоголь «не російський поет у тому смислі, як Пушкін, який виразив і вичерпав собою всю глибину російського життя і в рани якого ми можемо вкладати персти, щоб відчувати біль свій і лікувати його» (Белинский В.Г. Полное собрание сочинений. — М.: Изд-во АН СССР, 1955. — Т. 11. — С. 534), після «Мертвих душ» беззаперечно визнав: «…Гоголь — великий талант, геніальний поет і перший письменник сучасної Росії…» (Там само. — Т. 6. — С. 214). Високо оцінюючи «Мертві душі», він писав, що це твір «суто російський, національний, вихоплений із тайника народного життя, такий же істинний, як і патріотичний, що нещадно зриває завісу з дійсності й пройнятий пристрасною, нервовою, кровною любов’ю до родючого зерна російського життя, витвір надзвичайно художній за концепцією і виконанням, характерами дійових осіб і подробицями російського побуту, — і водночас глибокий думкою, соціальний, громадянський та історичний» і не без втіхи додає: «… в “Мертвих душах” він цілком відмовився від малоросійського елементу і став російським національним поетом у всьому просторі цього слова» (Там само. — С. 217‒219).
Разом з тим уже перші читачі висловлювали й протилежні думки. Ф.І. Толстой звернув увагу на зображення росіян і малоросіян у поемі, про що згадує О. Смирнова в листі до М. Гоголя від 3 листопада 1844 р.: «У Ростопчиної при Вяземському, Самарині та Толстому заговорили про дух, у якому написані ваші “Мертві душі”, й Толстой зауважив, що всіх росіян виставили у бридкому вигляді, тоді як усім малоросіянам дали ви щось співчутливе, незважаючи на смішні сторони їхні; що навіть і смішні сторони мають щось наївно-приємне; що у вас немає жодного хохла такого підлого, як Ноздрьов; що Коробочка не гидка саме тому, що вона хохлачка. Він, Толстой, бачить навіть мимоволі наявне небратерство в тому, що коли розмовляють два мужики — ви кажете: “два русских мужика”; Толстой і за ним Тютчев, досить розумний чоловік, теж зазначили, що москвич ніяк не сказав би “два русских мужика”. Обидва говорили, що ваша вся душа хохлацька вилилася в “Тарасі Бульбі”, де ви з такою любов’ю виставили Тараса, Андрія і Остапа» (Переписка Н.В. Гоголя в двух томах. — М., 1988. — Т. 2. — С. 124).