Перший том поеми «Мертві душі» був високо оцінений і українськими письменниками. Так, Т. Шевченко, обізнаний з гострою полемікою, що розгорнулася після публікації поеми, у повісті «Близнецы» пише: «…із шумом з’явилися на світ “Мертві душі”. “Б[ібліотека] для читання”, у тому числі й солідні, благомислячі люди, висварили книгу і автора, називаючи книгу брудною і аморальною, а автора просто сіячем плевелів на ґрунті виховання благорожденного юнацтва. Незважаючи все ж на охоронців моральності й охоронницю російського слова, “Мертві душі” розлетілися швидше за птахів небесних по широкому царству російському. Прилетіло декілька екземплярів і до стародавнього Києва і дебютували, зрозуміло, в університеті. Інспектор із невдоволенням і навіть страхом зауважив, що студенти збираються в гуртки і щось читають із реготом…» (Шевченко Т. Зібрання творів: У 6 т. — К.: Наук. думка, 2003. — Т. 4. — С. 63). У листі до В. Рєпніної від 7 березня 1850 р. Шевченко радіє, що вона змінила думку про Гоголя: «Випадково якось зайшла розмова у мене з вами про “Мертві душі”, і ви відгукнулись занадто сухо. Мене це вразило неприязно, тому що я завжди читав Гоголя з насолодою… Мене захоплює ваша теперішня думка — і про Гоголя, і про його безсмертний твір! Я в захопленні, що ви збагнули істинно християнську ціль його. Перед Гоголем слід благоговіти, як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей!» (Там само. — Т. 6. — С. 53‒54). І додає: «…наш Гоголь — істинний знавець серця людського! Наймудріший філософ і найвеличніший поет повинні благоговіти перед ним як перед людинолюбцем!» (Там само).
Відомо, що із заслання Т. Шевченко звертався до В. Рєпніної з проханням надіслати йому поему Гоголя: «Оренбург таке місто, — писав Шевченко, — де й не говорять про літературу, а не те, щоб можна було в ньому дістати гарну книгу. Все це до того, щоб ви мені (найвсепокорніше прошу) прислали “Мертві душі”. Мене поженуть 1 травня у степ… отже, знову перервуть будь-який зв’язок із людьми. І така книга, як “Мертві душі”, буде для мене другом у моїй самотності» (Там само).
І. Франко, який був першим перекладачем поеми, значення творчості Гоголя і, зокрема, поеми «Мертві душі», виводив із контексту сучасної йому російської літератури: «Три великі російські письменники — Пушкін, Грибоєдов та Лєрмонтов — всі передчасно посходили вже в могилу, але твори їх, особливо ті, що могли вважатися останнім словом кожного з них (“Горе от ума” Грибоєдова, “Евгений Онегин” Пушкіна, “Герой нашего времени” Лєрмонтова), жили серед читаючої громади й робили великий вплив на думки та переконання тим більше, що сміле, гаряче слово Бєлінського додавало їм ясності й ширини. Четвертий великий поет і геніальний письменник російський — Гоголь саме тоді стояв у найкращім розцвіті своєї поетичної творчості, писав або задумував писати тоді свої найкращі твори “Ревизор” і “Мертвые души”» (Франко І. Зібрання творів: У 50 т. — Т. 26: Літературно-критичні праці (1876‒1885). — К., 1980. — С. 132).
І. Нечуй-Левицький звернув увагу на «національність Гоголевих художніх типів», на його погляд, «типи в тих творах, де описується великоруська жизнь, тільки пополовині національні, великоруські. Гоголь був полтавець, родом українець, прожив молоді літа на Україні; його вдача була українська і він не міг дати своїм типам кольориту національного великоруського, бо для того ще мало досвіду, мало назираючого виучування: тут потрібна ще своя суб’єктивна природа, бо художні поетичні твори — продукт обидводіяння художника й натури. Між його типами, ніби великоруськими, є багато типів зовсім українських, до котрих не догляділись великоруські критики, не розуміючи ні язика, ні характеру, ні національності українців. Гоголів Манілов, м’який, делікатний, з багатими мріями в голові, ледачий і разом сердечний — це щирий українець, а не кацап. Таких солодких людей ми не знаходимо в великоруській літературі після Гоголя.
Гоголева Коробочка нагадує скоріше старосвітську полтавську поміщицю, а ще більше стару попадю, а не кацапку, а його московська сваха в “Женитьбе” говорить і лається зовсім так, як київська або полтавська міщанка на базарі, а не московська сваха. Собакевич — це чисто полтавське або чернігівське неповертайло, тільки не великоруське. Так і хочеться вкласти в його уста українську мову. Великоруський Собакевич буде зовсім з іншими мінами, незграбними, але в іншім роді: він буде мати манери грубі, але скоріші, проворніші, ніж у Собакевича, більше дикі, під гострими углами, приміром, як у великоруського мужика або прикажчика. Собакевич нагадує більше якого-небудь ведмідькуватого українського мужика. Такі типи на Україні трапляються дуже часто; в їх усе грубе, просте, але добряще, віковічне. Інші типи, як Ноздрьов, Бетріщев — більше великоруські, а інші — якісь середні, ні то великоруські, ні то українські, як більша половина дійових осіб в “Ревізорі”. Окрім того, треба сказати, що Гоголь розсипав на ті типи свій гумор, свій жарт щиро український, а не великоруський, що потроху стирає з їх кольорит великоруський. Але чи так чи інак Гоголь поклав основу не тільки реального, але й національного прямування в великоруській літературі» (Нечуй-Левицький І. Непотрібність великоруської літератури для України і для Слов’янщини: (Сьогочасне літературне прямування) // Українство на літературних позвах з Московщиною: Культурологічні трактати. — Львів: Каменяр, 1998. — С. 86).