Один із ключів до розгадки поеми та її назви знаходимо у передсмертному записі Гоголя: «Будьте не мертвими, а живими душами. Немає інших дверей, окрім указаних Ісусом Христом…» (Гоголь Н.В. Собрание сочинений: В 9 т. — М., 1994. — Т. 6. — С. 392). Як істинний художник, Гоголь зберігав оптимістичну віру у можливість відродження людини, мертвої душею, якщо вона звернеться до невмирущого сакрального джерела. На думку В. Воропаєва, «письменник йшов тут від євангельської традиції, з якої бере початок розуміння мертвої душі як духовно померлої. Гоголівський задум суголосний християнському моральному закону, сформульованому св. апостолом Павлом: “Як в Адамі всі помирають, так у Христі всі оживуть” (1 Кор. 15: 22). З цим пов’язана і головна ідея “Мертвих душ” — ідея духовного воскресіння морально занепадаючої людини. Її повинен був утілити в першу чергу головний герой поеми…» (Воропаев В.А. Комментарии // Гоголь Н.В. Собрание сочинений: В 7 т. — М.: Астрель; Act, 2006. — Т. 5. — С. 691‒692).
Уцілілі уривки другого тому поеми доводять, що Гоголь намагався зобразити початок переродження героїв. Духовні настанови, ідеальні поміщики, виписані на сторінках «Вибраних місць», не принесли бажаного ефекту — впливу на суспільство з метою його воскресіння. Наступний крок письменника — творче «перенесення» сакрального модусу у художній твір, поєднання художнього і біблійного слова, що зрештою також виявилося недієвим і непосильним. Визначаючи естетичну природу другого тому, С. Гончаров зазначає: «Різке посилення дидактичних і утопічних тенденцій II тому приводить до того, що жанрова структура прибирає риси своєрідної розгорнутої проповіді (виділено автором. — Н.С.) з маркованим початком і кінцем “сюжету”, з контрастною організацією його ліній, які співвідносяться між собою як “зразок” і “порушення”, з мікрожанровими “проповідницькими інкрустаціями”, проповідницькими темами, мотивами, стилістикою, з біблійними алюзіями і притчовими історіями» (Гончаров С.А. Творчество Гоголя в религиозно-мистическом контексте. — С. 223).
Гоголь першим у російській літературі християнізує художнє слово, прагнучи «спрямувати суспільство або навіть усе покоління до прекрасного…» (VIII, 298). Про художній простір другого тому сучасний дослідник пише: «Особливість зображення простору полягає в тому, що вертикаль пересікається з горизонтальною перспективою. Таке перехрещення створює своєрідний оптичний “хрест”» (Гончаров С.А. Указ. соч. — С. 224).
Попри те, що світ живе все ж за іншими законами і мрія про воскресіння людства залишається утопічною навіть для художньої творчості, пророче звучать слова великого письменника: «…співвітчизники! страшно!.. Стогне вся помираюча суть моя, відчуваючи велетенські зростання й плоди, яких насіння ми сіяли все життя, не прозріваючи і не чуючи, які потвори з них постануть…» (VIII, 221).
Оцінюючи з точки зору сьогодення все, зроблене Гоголем, і, зосібна, трагічну історію буття «Мертвих душ», що супроводили митця заледве не протягом усього життя, доводиться визнати прозірливу правоту слів П. Анненкова: «Якщо ця поема цілком справедливо може називатися пам’ятником його як письменника, то не менше підстав дозволяють сказати, що з нею він готував собі гробівець і як людині. “Мертві душі” були тією подвижницькою келією, в якій він бився і страждав до того часу, поки не винесли його бездиханним із неї» (Анненков П.В. Литературные воспоминания. — С. 84).
Перший том друкуємо у перекладі блискучого новеліста Григорія Косинки (Мертві душі: Поема. — X.: Література і мистецтво, 1934), який все своє творче життя був захоплений творчістю Миколи Гоголя. На його столі поряд з улюбленим Стефаником була поема «Мертві душі», над перекладом якої він працював кілька років. Стефаник цікавився творчістю батька письменника — Василя Гоголя, побував на батьківщині, записував слова полтавської говірки, консультувався з М. Рильським. Г. Косинка мав на меті дати «стилізаційний» переклад, бо «коли відтворити тільки зміст, то краще й не берись» (Про Григорія Косинку: Спогади. — К., 1969. — С. 276‒277), письменник мріяв «зберігати в перекладі все суто Гоголівське» (с. 177). Переклад Г. Косинки вийшов у 1934 р., коли письменника було заарештовано і розстріляно, через це імені перекладача у книжці не подано. На обкладинці зазначено: «За редакцією В. Підмогильного». І лише в 1960-ті роки авторство перекладу було відновлено.