Ворота відчинились. Вогник блимнув і в другому вікні. Бричка, в’їхавши на подвір’я, спинилась перед невеличким будинком, який поночі важко було роздивитись. Тільки одна його половина була осяяна світлом, що виходило з вікон; видно було ще калюжу перед будинком, на яку прямо било те ж таки світло. Дощ стукотів дзвінко по дерев’яному даху й дзюрчливими струмками стікав у підставлену бочку. Тим часом пси аж заходились на всякі голоси: один, захиливши вгору голову, виводив так протяжно й так старанно, немов за це одержував бог знає яку платню; другий дріботів прихапцем, як паламар; проміж них дзвенів, як поштовий дзвоник, невгаваючий дискант, певне молодого цуцика, і все це, нарешті, повершав бас, може бути, старик, наділений дужою собачою натурою, бо хрипів, як хрипить півчий контрабас, коли концерт у повному розпалі: тенори підводяться навшпиньки від великого бажання вивести високу ноту, і все, що тільки є, поривається догори, захиляючи голову, а він один, засунувши неголене підборіддя в краватку, присівши і пригнувшись майже до землі, пропускає звідти свою ноту, від якої трусяться і деренчать шибки. Вже по самому собачому гавкоту, добраному з таких музикантів, можна було гадати, що сельце було чимале; але обмоклий і змерзлий герой наш ні про що інше не думав, тільки про постіль. Не встигла бричка зовсім спинитись, як він уже вискочив на ґанок, заточився і трохи не впав. На ганок знову вийшла якась жінка, молодша від першої, але дуже на неї схожа. Вона привела його до кімнати. Чичиков кинув побіжно два погляди: кімната була обвішана старенькими в смужку шпалерами; картини з якимись птахами; між вікон — старовинні маленькі дзеркала, з темними рамками у вигляді скрученого листя; за кожним дзеркалом закладені були або лист, або стара колода карт, або панчоха; на стіні годинник з намальованими квітами на циферблаті… незмога була більше нічого розглянути. Він почував, що очі йому злипались, немов їх хтось вимазав медом. Через хвилину ввійшла хазяйка, літня вже жінка, в якомусь спальному чепці, надітому похапцем, з фланелею на шиї, одна з тих «матінок», невеликих поміщиць, що скаржаться на неврожаї, збитки й тримають голову трохи набік, а тим часом складають потрохи грошенята в пістрьові торбинки, розміщені по шухлядах комодів. В одну торбинку відбирають усі карбованці; в другу полтинички, в третю четвертачки, хоч на око й здається, ніби в комоді нічого немає, крім білизни та нічних кофточок, та нитяних моточків, та розпореного салопа, що має потім обернутись на сукню, коли стара сукня як-небудь прогорить під час печіння святкових коржиків з усякими пряженцями або зноситься сама собою. Але не згорить сукня й не зноситься сама собою: ощадлива бабуся, і салопові судилося довго пролежати розпореним, а потім дістатися за духівницею небозі троюрідної сестри з усяким іншим мотлохом.
Чичиков перепросив, що потурбував несподіваним приїздом.
— Нічого, нічого! — сказала хазяйка. — В яку це пору вас Бог приніс! Негода й завірюха така… З дороги слід поїсти що-небудь, та пора ж нічна, приготувати не можна.
Слова хазяйки були перервані чудним сичанням, так що гість був злякався: шум скидався на те, наче б уся кімната наповнилась гадюками; але глянувши вгору, він заспокоївся, бо збагнув, що годинникові на стіні спала охота дзвонити. За сичанням зразу ж пішло харчання і нарешті, з усієї сили натужившись, він пробив дві години таким звуком, немов хто калатав палицею по розбитому горщику, після чого маятник пішов знову спокійно цокати направо й наліво.
Чичиков подякував хазяйці, сказавши, що йому не треба нічого, щоб вона не турбувалась ні про що, що крім постелі, він нічого не вимагає і поцікавився тільки знати, в які місця заїхав він і чи далекий звідси шлях до поміщика Собакевича. На це стара сказала, що й не чула такого ймення і що такого поміщика зовсім немає.
— Принаймні Манілова знаєте? — сказав Чичиков.
— А хто такий Манілов?
— Поміщик, матінко.
— Ні, не чувала; немає такого поміщика.
— А які ж є?
— Бобров, Свіньїн, Канапатьєв, Харпакін, Трепакін, Плешаков.
— Багаті люди, чи ні?
— Ні, батечку, дуже багатих немає. У кого двадцять душ, у кого тридцять; а таких, щоб по сотні, таких немає.
Чичиков побачив, що він заїхав у добру таки глушину.
— Чи далеко принаймні до міста?
— А верств шістдесят буде… Який жаль мені, що нічого вам поїсти! Чи не хочете, батечку, випити чаю?
— Дякую, матінко. Нічого не треба, крім постелі.
— Правда, з такої дороги й дуже треба спочити. Ось тут і положитесь, батечку, на цій канапі… Гей, Фетінья, принеси перину, подушки й простирало… Ну, й годину послав Господь: грім такий — у мене всю ніч горіла свічка перед образом… Ех, батечку мій, та в тебе, як у кабана, вся спина й бік у болоті! Де так зволив закалятись?