Поки слуги вправлялись і порались, пан пішов до загальної зали. Які бувають ці загальні зали, всякий приїжджий знає дуже добре: ті самі стіни, пофарбовані олійною фарбою, потемнілі вгорі від люлечного диму й заяложені знизу спинами всяких приїжджих, а ще більше тутешніми купецькими, бо купці торговими днями приходили сюди вшістьох і всімох випивати свою відому пару чаю, та сама закурена стеля; та сама задимлена люстра з безліччю скляних висульок, що стрибали й дзвеніли кожного разу, коли половой бігав по витертих цератових доріжках, похитуючи спритно тацею, де сиділа така ж незчисленна сила чайних чашок, як птиць на морському березі; ті самі картини на цілу стіну, писані олійними фарбами, — одно слово, все те саме, що й скрізь; тільки й різниці, що на одній картині змальовано було німфу[5] з такими величезними грудьми, яких читач, певне, ніколи не бачив. А втім, така гра природи трапляється на різних історичних картинах, невідомо якого часу, звідки й ким привезених до нас у Росію, іншого разу навіть нашими вельможними любителями мистецтв, що накупили їх у Італії за порадою кур’єрів, які везли їх. Пан зняв з себе картуз і розмотав з шиї шерстяну райдужних кольорів косинку, яку жонатим виготовляє своїми руками дружина, додаючи й належне напучення, як закутуватись, а нежонатим — не скажу напевне, хто робить, Бог їх знає: я ніколи не носив таких косинок. Розмотавши косинку, пан звелів подати собі обід. Поки йому подавали різні звичайні в трактирах страви, як-от: щі зі слойоним пиріжком, що навмисне зберігається для приїжджих протягом кількох тижнів, мозок з горошком, сосиски з капустою, пулярка смажена, огірок солоний та неодмінний слойоний солодкий пиріжок, завжди готовий до послуг; поки йому все це подавали і розігріте й просто холодне, він примушував слугу чи полового розповідати всякі дурниці про те, хто держав трактир попереду і хто тепер, і чи багато дає прибутку, і чи великий мерзотник їхній хазяїн, — на це половой, за звичаєм, відповідав: «О, великий, пане, шахрай…» Як у освіченій Європі, так і в освіченій Росії є тепер вельми багато поважних людей, які без того не можуть поїсти в трактирі, щоб не поговорити зі слугою, а іноді навіть утішно пожартувати з нього. А втім, приїжджий не все робив пусті запитання: він з надзвичайною точністю розпитав, хто в місті губернатор, хто голова палати[6], хто прокурор, — одно слово, не минув жодного значного чиновника, але ще з більшою точністю, якщо навіть не зі співчуттям, розпитав про всіх значних поміщиків, скільки хто має душ селян, чи далеко живе від міста, який навіть на вдачу і чи часто приїжджає в місто; розпитав уважно про стан краю: чи не було яких хвороб у їхній губернії, пошесних гарячок, убійчих яких-небудь пропасниць, віспи й іншого такого — і все так і з такою точністю, яка виявляла більше, ніж тільки просту цікавість. У манерах своїх пан мав щось солідне й сякався надзвичайно гучно. Невідомо, як це він робив, та тільки ніс його звучав, як сурма. Ця нібито зовсім невинна достойність здобула, проте, багато пошани з боку трактирного слуги, так що він кожного разу, коли зачував цей звук, струшував волоссям, випростувався шанобливіше й, нахиливши з височини свою голову, запитував: чи не треба чого? Після обіду пан спожив чашку кофею й сів на канапі, підклавши собі за спину подушку, яку в російських трактирах, замість еластичної вовни, насипають чимсь надзвичайно схожим на цеглу й сірий камінь. Тут почав він позіхати й звелів відвести себе до свого номера, де, прилігши, заснув дві години. Спочивши, він написав на клаптику паперу, на прохання трактирного слуги: чин, ім’я й прізвище для повідомлення куди слід — у поліцію. На папірці, ідучи вниз сходами, половой прочитав по складах таке: «Колезький радник[7], Павло Іванович Чичиков, поміщик, у своїх справах». Коли половой усе ще розбирав по складах записку, сам Павло Іванович Чичиков вирушив оглядати місто, яким був, як здавалось, задоволений, бо визнав, що місто ніяк не поступалось іншим губернським містам, дуже била у вічі жовта фарба на кам’яних будинках і скромно темніла сіра на дерев’яних. Будинки були на один, два й півтора поверхи, з неодмінним мезоніном, дуже гарним, на думку губернських архітекторів. Подекуди ці будинки здавались загубленими серед широкої, як поле, вулиці та нескінченних парканів; подекуди збивались до купи, і тут було помітно більше руху народу й жвавості. Траплялись майже позмивані дощами вивіски з кренделями й чобітьми, де-не-де з намальованими синіми штанами й підписом якогось Аршавського кравця; де магазин з картузами, кашкетами й написом: «Чужоземець Василій Федоров»; де намальовано було більярд з двома гравцями у фраках, у які вдягаються в нас по театрах гості, що виходять в останньому акті на сцену. Гравці були зображені з націленими киями, дещо вивернутими назад руками й косими ногами, які щойно зробили в повітрі антраша[8]. Під усім цим було написано: «І ось завєдєніє». Де-не-де просто на вулиці стояли столи з горіхами, милом і пряниками, схожими на мило; де харчевня з намальованою товстою рибою і встромленою в неї виделкою. Найчастіше ж помітно було почорнілих двоголових державних орлів, які тепер уже замінені лаконічним написом «Питейний дім»[9]. Бруківка скрізь була поганенька. Він зазирнув і до міського саду, який був з тоненьких, що кепсько прийнялись, дерев з підпорами внизу у формі трикутників, дуже гарно пофарбованих зеленою олійною фарбою. А втім, хоч ці деревця були не вищі за тростинник, про них було сказано в газетах при описі ілюмінації, що «місто наше прикрасилось, завдяки дбайливості гражданського правителя, садом з тінявих та гіллястих дерев, які дають холодок у спеку», і що при тому «було дуже зворушливо дивитись, як серця громадян тріпотіли в надмірі захоплення і струмили потоки сліз на знак вдячності до пана градоначальника». Розпитавши докладно будочника[10], куди можна пройти ближче, як треба буде, до собору, до присутствених місць, до губернатора, він пішов ще глянути на річку, що текла посеред міста; дорогою віддер прибиту до стовпа афішу за тим, щоб, прийшовши додому, прочитати її гарненько, подивився пильно на даму непоганого вигляду, що проходила дерев’яним тротуаром, за якою ішов хлопчик у військовій лівреї[11] з вузликом у руці, і ще раз обвівши все очима, ніби за тим, щоб добре запам’ятати розташування місця, дійшов додому прямо в свій номер, підтримуваний злегка на сходах трактирним слугою. Попивши чаю, він сів до столу, звелів подати собі свічку, добув з кишені афішу, підніс її до свічки й почав читати, трохи прищуливши праве око. Проте надзвичайного небагато було в афіші: виставляли драму п. Коцебу[12], в якій Ролла грав Г. Попльовін, Кору — панна Зяблова, інші особи були ще менш визначні, проте він прочитав їх усіх, добрався навіть до ціни партеру й довідався, що афіша була друкована в друкарні губернського правління; потім повернув другим боком дізнатись, чи немає й там чого-небудь, але, не знайшовши нічого, протер очі, згорнув охайно й поклав до своєї скриньки, куди мав звичай складати все, що попадеться. День, здається, був закінчений порцією холодної телятини, пляшкою кислих щів і міцним сном «на всі заставки», як висловлюються по деяких місцях обширної російської держави.
5
*
6
*
7
*
9
*
12
*