— На все воля Божа, матінко, — сказав Чичиков, зітхнувши, — проти мудрості Божої нічого не можна сказати… Відступіть-но їх мені, Настасіє Петрівно.
— Кого, батечку?
— Та ось тих усіх, що повмирали.
— Та як же відступити їх?
— Та так просто. Або хоч і продайте. Я вам за них дам гроші.
— Та як же? Я, далебі, в тямки не візьму. Невже хочеш ти їх викопувати з землі?
Чичиков побачив, що стара сягнула далеко і що доконечне їй треба розтлумачити, в чому річ. В небагатьох словах пояснив він їй, що передача або купівля буде значитись тільки на папері і душі будуть записані мов би живі.
— Та нащо ж вони тобі? — сказала стара, витріщивши на нього очі.
— Це вже моє діло.
— Та вони ж мертві.
— Та хто ж каже, що вони живі? Через те й збиток вам, що мертві; ви за них платите, а тепер я вас звільню від клопоту й платежу. Розумієте? Та не тільки звільню, а ще й поверх того дам вам п’ятнадцять карбованців. Ну, тепер ясно?
— Далебі, не знаю, — врозтяг промовила хазяйка, — адже я мертвих ніколи ще не продавала.
— Ще б пак! Диво було б, якби ви їх кому-небудь продали. Чи ви думаєте, що з них справді є якась користь?
— Ні, цього я не думаю. Яка там з них користь? Користі ніякої немає. Мене тільки те й клопоче, що вони вже мертві.
«Ну, баба, здається, туполоба!» — подумав сам собі Чичиков.
— Слухайте, матінко! та ви розсудіть тільки гарненько: адже ви втрачаєтесь, платите за нього подать, як за живого.
— О, батечку, і не говори про це! — підхопила поміщиця. — Ще два тижні тому сплатила більш півтораста, та засідателя підмастила.
— Ну, бачите, матінко. А тепер візьміть до уваги тільки, що засідателя вам підмащувати більше не треба, бо тепер я плачу за них — я, а не ви: я беру на себе всі повинності, я укладу навіть купчу за свої гроші, чи розумієте ви це?
Стара замислилась. Вона бачила, що справа, дійсно нібито вигідна, та тільки вже занадто нова й небувала, тому почала дуже побоюватись, щоб як-небудь не обдурив її цей покупець: адже приїхав бог знає звідки, та ще й нічної пори.
— Так що ж, матінко, по руках, чи що? — казав Чичиков.
— Далебі, батечку, ніколи ще не траплялось продавати мені покійників. От живих я й позаторік відступила протопопові — двох дівок, по сто карбованців за кожну, і дуже дякував: такі вийшли славні робітниці, самі серветки тчуть.
— Ну, та не про живих мова, Бог з ними! Я питаю мертвих.
— Далебі, я боюсь попервах, щоб як-небудь не зазнати збитку. Може, ти, батечку, мене обманюєш, а вони теє… вони більше якось коштують.
— Слухайте, матінко… ех, які ви! Що ж вони можуть коштувати? Розгляньте: це ж прах. Розумієте? Це просто прах. Ви візьміть усяку негодящу, найостаннішу річ, навіть просто ганчірку — і ганчірці є ціна: її хоч принаймні куплять на паперову фабрику, але ж це ні на що не потрібне. Ну, скажіть самі, на що воно потрібне?
— Це вже, далебі, правда. Вже ж таки зовсім ні на що не потрібне; та мене тільки те й спиняє, що вони ж уже мертві.
«Ох, яка ж дубоголова! — сказав сам собі Чичиков, якому вже починав уриватись терпець. — От і порозумійся ти з нею! У піт загнала, проклята баба».
Тут він, вийнявши з кишені хустку, почав витирати піт, що справді виступив на чолі. А втім, Чичиков даремне сердився: буває і поважна, і державна навіть людина, а справді виходить чистісінька Коробочка. Як забрав що собі в голову, то вже нічим його не пересидиш; скільки не подавай йому доводів, ясних як день, все відскакує від нього, як гумовий м’яч відскакує від стіни. Витерши піт, Чичиков вирішив спробувати, чи не можна її навести на шлях якоюсь іншою стороною.
— Ви, матінко, — сказав він, — або не хочете розуміти слів моїх, або так умисне говорите, аби щось говорити… Я вам даю гроші: п’ятнадцять карбованців асигнаціями[48] — розумієте? Це ж таки гроші. Ви їх не знайдете на вулиці. Ну, признайтесь, почім продали мед?
— По дванадцять карбованців пуд.
— Взяли трохи гріха на душу, матінко. По дванадцять не продали.
— Їй-богу, продала.
— От бачите! Так то ж — мед. Ви збирали його, може, з рік, з турботами, дбанням, клопотом; їздили, морили бджіл, годували їх в омшанику цілу зиму, а мертві душі — річ не від світу цього. Тут ви зі свого боку ніякого не докладали дбання: на те була воля Божа, щоб вони залишили світ цей, завдавши шкоди вашому господарству. Там ви одержали за працю, за дбання дванадцять карбованців, а тут ви берете ні за що, дурно, та й не дванадцять, а п’ятнадцять, та й не сріблом, а все синіми асигнаціями.
48
*