— Гарна в тебе скринька, батечку, — сказала вона, підсівши до нього. — Чи не в Москві купована?
— У Москві, — відповів Чичиков, пишучи далі.
— Я так і знала: там усе доброї роботи. Позаторік сестра моя привезла звідти теплі чобітки дітям: такий міцний товар — і досі носять. Диви, скільки в тебе тут гербового паперу![51] — провадила вона, зазирнувши до нього в шкатулку. Та й справді, гербового паперу було там не мало. — Хоч би мені аркуш подарував! А в мене така скрута: трапиться в суд прохання подати, та й нема на чому.
Чичиков пояснив їй, що цей папір не такого роду, що він призначений для укладання купчих, а не для прохань. А втім, щоб заспокоїти її, він дав їй якийсь аркуш на карбованця ціною. Написавши листа, дав він підписатись і попросив маленький списочок мужиків. Виявилось, що поміщиця не вела ніяких записок, ні списків, а знала майже всіх напам’ять. Він примусив її тут же продиктувати їх. Деякі селяни трохи здивували його своїми прізвищами, а ще більше прозвищами, так що він кожного разу, почувши їх, спочатку спинявся, а тоді вже починав писати. Особливо вразив його якийсь Петро Савельїв Неуважай-Корито, так що він не міг не сказати: «Та й довгий який!» Другий мав причеплений до імені «Коров’ячий Кирпич», інший був просто: Колесо Іван. Кінчаючи писати, він потяг трохи до себе носом повітря і зачув принадний запах чогось смаженого на маслі.
— Прошу покірно закусити, — промовила хазяйка.
Чичиков оглянувся і побачив, що на столі стояли вже грибки, пиріжки, скородумки[52], шанішки[53], прягли[54], млинці, коржики з усякою присмакою: присмачені цибулькою, присмачені маком, присмачені сиром, присмачені вершками, — чого тільки не було.
— Прісний пиріг з яйцем! — сказала хазяйка.
Чичиков присунувся до прісного пирога з яйцем і, з’ївши відразу трохи більше половини, похвалив його. Та й справді, пиріг сам по собі був смачний, а після клопоту й мороки з старою видався ще смачніший.
— А млинців? — сказала хазяйка.
У відповідь на це Чичиков скрутив три млинці разом і, вмочивши їх у розтоплене масло, спровадив у рот, а губи й руки витер серветкою. Зробивши це разів зо три, він попросив хазяйку, щоб звеліла запрягати його коней. Настасія Петрівна зразу ж послала Фетінью, звелівши тим часом принести ще гарячих млинців.
— У вас, матінко, млинці дуже смачні, — сказав Чичиков, беручись до принесених гарячих.
— Та в мене їх добре печуть, — сказала хазяйка, — та от лихо, врожай поганий, борошно таке вже неавантажне… Та чого ж, батечку, ви так поспішаєте? — промовила вона, побачивши, що Чичиков узяв у руки картуз, — адже й бричка ще не запряжена.
— Запряжуть, матінко, запряжуть. У мене скоро запрягають.
— Так уже, будь ласка, з підрядами не забувайте.
— Не забуду, не забуду, — казав Чичиков, виходячи в сіни.
— А сала не купуєте? — сказала хазяйка, ідучи за ним.
— Чому не купувати? Купую, тільки потім.
— У мене на свята й сало буде.
— Купимо, купимо, всього купимо, і сала купимо.
— Може, пір’я буде треба? У мене в Пилипівку й пір’я буде.
— Добре, добре, — сказав Чичиков.
— От бачиш, батечку, і бричка твоя ще не готова, — сказала хазяйка, коли вони вийшли на ганок.
— Буде, буде готова. Розкажіть тільки мені, як дістатися до великого шляху.
— Як би ж це зробити? — сказала хазяйка. — Розказати важко, поворотів багато; хіба що дам тобі дівчинку, щоб провела. Адже в тебе, мабуть, місце на козлах знайдеться, посадити де б.
— Чому не знайдеться.
— То нехай уже, дам тобі дівчинку; вона в мене дорогу знає; тільки ти, дивись! не завези її, у мене вже одну завезли купці.
Чичиков запевнив її, що не завезе, і Коробочка, заспокоївшись, уже почала роздивлятися все, що було на її подвір’ї: втупила очі в ключницю, що виносила з комори побратиму[55] з медом, у мужика, що показався на воротях, і мало-помалу вся впірнула в господарське життя. Але навіщо так довго займатись Коробочкою? І чи Коробочка, чи Манілова, чи господарське життя, і чи негосподарське — мимо них! А то на світі дивно влаштовано: веселе раптом обертається на сумне, якщо тільки довго застоїшся перед ним, і тоді бог знає що спаде на думку. Може, почнеш навіть думати: та годі бо, чи справді ж Коробочка стоїть так низько на безмежних сходах людського вдосконалення? Чи справді така велика прірва відділяє її від сестри її, недосяжно обгороженої стінами аристократичного дому з запашними чавунними сходами, що сяють міддю, червоним деревом і килимами, яка позіхає за недочитаною книгою, чекаючи дотепного світського візиту, де їй розгорнеться поле блиснути розумом і висловити завчені думки, думки, що захоплюють, за законами моди, на цілий тиждень місто, думки не про те, що робиться в її домі та в її маєтках, заплутаних і безладних через незнання господарської справи, а про те, який політичний переворот готується у Франції, якого напряму набрав модний католіцизм. Але мимо, мимо! навіщо говорити про це? Але ж навіщо серед бездумних, веселих, безтурботних хвилин сам собою раптом пролине інший чудесний струмінь: ще сміх не встиг зовсім збігти з обличчя, а вже став іншим серед тих самих людей, і вже іншим світлом освітилось обличчя…
51
*