— А ось бричка, ось бричка! — скрикнув Чичиков, побачивши нарешті, як під’їздила його бричка. — Чого ти, йолопе, так довго марудивсь? Видно, вчорашній хміль у тебе ще не ввесь вивітрило?
Селіфан на це нічого не відповів.
— Прощайте, матінко! А що ж, де ваша дівчинка?
— Гей, Пелагеє! — сказала поміщиця дівчинці років одинадцяти, що стояла біля ґанку в сукні з домашньої вибійки і з босими ногами, що здалеку здавалися чобітьми, так вони були обліплені свіжим болотом, — покажи-но панові дорогу.
Селіфан допоміг вилізти дівчинці на козли, яка ставши однією ногою на панську приступку, спочатку забруднила її болотом, а тоді вже вилізла на вершок і примостилася біля нього. Слідом за нею і сам Чичиков поставив ногу на приступку і, нахиливши бричку на правий бік, бо був важкенький, нарешті вмостився, сказавши: «А! тепер добре! Прощайте, матінко!»
Коні рушили.
Селіфан був цілу дорогу суворий і разом з тим дуже уважний до свого діла, що траплялося з ним завжди після того, коли будь у чому завинив або був п’яний, й коні були напрочуд вичищені. Хомут на одному з них, що надівався доти майже завжди в подертому вигляді, так що з-під ременю виглядало клоччя, був майстерно зашитий. Цілу дорогу був він мовчазний, тільки похльоскував батогом і не звертав ніякої повчальної промови до коней, хоча чубарому коневі, звичайно, хотілося б вислухати щось напоумливе, бо в цей час віжки завжди якось мляво лежали в руці говіркого візниці і батіг тільки для форми гуляв по спинах. Але з похмурих уст чути було цим разом самі тільки одноманітно неприємні вигуки: «Ну ж, ну, роззява! Лови, лови ґав!» — та й годі. Навіть сам гнідий і Засідатель були незадоволені, не почувши й разу ні «любі мої», ні «почтиві». Чубарий почував пренеприємні удари по своїх гладких і широких частинах. «Ач, як розносило його! — думав він сам собі, трохи прищулюючи вуха. — Либонь, знає, де вдарити. Не стібне просто по спині, а так і вибирає місце, де болячіше: по вухах зачепить або під черево хльосне».
— Праворуч, чи що? — з таким сухим запитанням звернувся Селіфан до дівчинки, що сиділа коло нього, показуючи їй батогом на почорнілу від дощу дорогу між ясно-зеленими посвіжілими полями.
— Ні, ні, нехай я покажу, — відповідала дівчинка.
— Куди ж? — сказав Селіфан, коли під’їхали ближче.
— Ось куди, — відповіла дівчинка, показуючи рукою.
— Ех ти! — сказав Селіфан. — Та це ж і є праворуч: не знає де право, де ліво!
Хоч день був дуже гарний, але земля до такої міри розгрузилася, що колеса брички, захоплюючи її, зробилися незабаром укритими нею, як повстю, що значно обтяжило екіпаж; до того ж ґрунт був глиняний і липучий надміру. І те й друге було причиною, що вони не могли вибратися з путівців раніш від полудня. Без дівчинки було б важко зробити це, бо дороги розлазились у всі боки, як спіймані раки, коли висипати їх з торби, і Селіфанові довелося б блудити вже не з своєї вини. Незабаром дівчинка показала рукою на чорніючу здалеку будівлю, сказавши:
— Он стовповий шлях!
— А будинок? — спитав Селіфан.
— Трактир, — сказала дівчинка.