— Ну, сімнадцять пляшок ти не вип’єш, — зауважив білявий.
— Як чесна людина кажу, що випив, — відповів Ноздрьов.
— Ти можеш собі казати, що хочеш, а я тобі кажу, що й десяток не вип’єш.
— Ну, хочеш об заклад, що вип’ю!
— Навіщо ж об заклад?
— Ну, постав свою рушницю, що купив у місті.
— Не хочу.
— Ну, та постав, спробуй!
— І пробувати не хочу.
— Отож, був би ти без рушниці, як без шапки. Ех, брат Чичиков, тобто як я жалкував, що тебе не було. Я знаю, що ти б не розлучився з поручником Кувшинниковим. От ви з ним добре зійшлися б! Це не те, що прокурор і всі губернські скнари в нашому місті, що так і трусяться за кожною копійкою. Цей, братику, і в гальбік[70], і в банчець, і в усе що хочеш. Ех, Чичиков, ну що б тобі було приїхати? Справді, свинтус ти після цього, скотар та й годі! Поцілуй мене, серце, смерть як люблю тебе! Міжуєв, глянь: от доля звела! Ну, що він мені або я йому? Він приїхав бог знає звідки, я теж тут живу… А скільки було, брат, карет, і все це en gros![71] У фортунку[72] крутнув, виграв дві банки помади, порцелянову чашку й гітару; потім знову поставив один раз і спустив, канальство, ще й своїх віддав шість карбованців. А який, коли б ти знав, зальотник з Кувшинникова! Ми з ним були на всіх майже балах. Одна була така вбрана, рюші[73] на ній, та трюші, і чорт знає чого не було… Я думаю собі тільки: «Чорт візьми!» А Кувшинников, тобто це така бестія, підсів до неї і французькою мовою підсипав їй таких компліментів… Віриш, простих баб не проминув. Це він зве: «попастись на полуничках»… Риби й баликів навезли чудових. Я таки привіз з собою одного, — добре, що догадавсь купити, коли були ще гроші. Ти куди тепер їдеш?
— А я до чоловічка до одного, — сказав Чичиков.
— Ну! що там чоловічок? Кинь його! Їдьмо до мене.
— Ні, ні, не можна; справа.
— Ну, от уже й справа! Вже й вигадав!.. Ах, ти, Оподельодок Іванович!
— Далебі, справа, та ще й нагальна.
— Парі держу, брешеш! Ну, скажи тільки, до кого їдеш?
— Ну, до Собакевича.
Тут Ноздрьов зареготав тим дзвінким сміхом, яким заливається тільки свіжа здорова людина, в якої всі до одного показуються білі, як цукор, зуби, тремтять і стрибають щоки, і сусіда за двома дверима, в третій кімнаті, підхоплюється зо сну, витріщивши очі, і каже: «Ач, як його розібрало!»
— Що ж тут смішного? — сказав Чичиков, почасти незадоволений з такого сміху.
Але Ноздрьов усе реготав на все горло, приказуючи: «Ой, зглянься! Далебі, лусну зо сміху!»
— Нічого немає смішного: я дав йому слово, — сказав Чичиков.
— Та тобі ж життя буде немиле, коли приїдеш до нього: це просто здирця! Я ж знаю твою вдачу: гірко ти опечешся, якщо думаєш знайти там банчець і добру пляшку якого-небудь бонбону… Слухай, братику, ну к чорту Собакевича! Їдьмо до мене! Яким баликом почастую! Пономарьов, бестія, так уже вклонявся, каже: «Для вас тільки; весь ярмарок, каже, обшукайте, не знайдете такого». Але ж шахрай страшенний. Я йому в вічі це сказав: «Ви, кажу, з вашим відкупщиком найперші мошенники!» Сміється, бестія, та бороду гладить. Ми з Кувшинниковим щодня снідали в його крамниці. Ах, брат, от забув тобі сказати: знаю, що ти тепер не відчепишся, але за десять тисяч не віддам, наперед кажу… Гей, Порфирію! — закричав він, підійшовши до вікна, на свого слугу, що держав в одній руці ножика, а в другій шкоринку хліба з шматком балика, який пощастило йому мимохідь відрізати, виймаючи щось із брички. — Гей, Порфирію! — кричав Ноздрьов, — а внеси щеня!.. Ну, й щеня! — казав він, звертаючись до Чичикова. — Крадене, ні за себе самого не віддавав хазяїн. Я йому обіцяв булану кобилу, яку пам’ятаєш, виміняв у Хвостирьова… — Чичиков, проте, зроду не бачив ні буланої кобили, ні Хвостирьова.
— Пане! нічого не хочете закусити? — сказала в цей час, підходячи до нього, стара.
— Нічого. Ех, брат, як погуляли!.. А втім, давай чарку горілки. Яка в тебе є?