Тим часом три екіпажі підкотили вже під ганок дома Ноздрьова. В домі не було ніякого готування до їх прийняття. Посеред їдальні стояли дерев’яні козли і два мужики, стоячи на них, мазали стіни, заводячи якусь безконечну пісню; підлога вся була обляпана білилом. Ноздрьов звелів ту ж мить мужиків і козли геть і вибіг ДО другої кімнати дати повеління. Гості чули, як він замовляв кухареві обід; обміркувавши це, Чичиков, який починав уже дещо почувати апетит, побачив, що раніше п’ятої години вони не сядуть за стіл. Ноздрьов, вернувшись, повів гостей оглядати, що тільки було в нього в оселі, і за дві години з чимось показав чисто все, так що нічого вже більше не залишилось показувати. Передусім пішли вони оглядати стайню, де побачили двох кобил, одну сіру в яблуках, другу булану, потім гнідого жеребця, з вигляду й непоказного, але за якого Ноздрьов божився, що заплатив десять тисяч.
— Десять тисяч ти за нього не дав, — зауважив зять. — Він і однієї не вартий.
— Їй-богу, дав десять тисяч, — сказав Ноздрьов.
— Ти собі можеш божитись, скільки хочеш, — відповів зять.
— Ну, хочеш, поб’ємось об заклад? — сказав Ноздрьов.
Об заклад зять не захотів битись.
Потім Ноздрьов показав порожні стійла, де були раніш теж добрі коні. У цій самій стайні бачили цапа, якого, за старим повір’ям, вважали за необхідне держати при конях, який, здавалось, був з ними в злагоді, гуляв під їхніми черевами, як у себе вдома. Потім Ноздрьов повів їх дивитись вовченя, що було на припоні. «От вовченя! — сказав він, — я його вмисне годую сирим м’ясом. Мені хочеться, щоб він був цілковитим звірем». Пішли дивитися ставок, де, за словами Ноздрьова, водилась риба така завбільшки, що два чоловіки насилу витягали штуку, в чому, одначе, родич не проминув засумніватись. «Я тобі, Чичиков, — сказав Ноздрьов, — покажу чудову пару собак: міць чорних м’ясів[79] просто нагонить здивування, щиток[80] — голка!» — і повів їх до збудованого дуже красиво маленького домочка, оточеного великим, загороженим з усіх боків двором. Вступивши у двір, побачили там усяких собак, і густопсових, і чистопсових, усіх можливих кольорів і мастей: муругих, чорних з підпалинами, полово-рябих, муруго-рябих[81], червоно-рябих, чорновухих, сіровухих… Були тут усі клички, всі наказові форми: стріляй, перелай, пурхай, пожар, скосир, черкай, допікай, припікай, сервега, ластвіка, нагорода, опекунша. Ноздрьов був серед них достоту, як батько серед родини: всі вони, зразу пустивши вгору хвости, називані в собачіїв правилами, полетіли прямо назустріч гостям і почали з ними вітатися. Штук десять з них поклали свої лапи Ноздрьову на плечі. Перелай проявив таку саму ж дружбу Чичикову і, підвівшись на задні ноги, лизнув його язиком у самі губи, так що Чичиков тут же сплюнув. Оглянули собак, що нагонили здивування міццю чорних м’ясів — гарні були собаки. Потім пішли оглядати кримську суку, яка була вже сліпа і, за словами Ноздрьова, незабаром мала здохнути, але років зо два тому була дуже гарна сука. Оглянули й суку — сука й справді була сліпа. Потім пішли оглядати водяний млин, де бракувало пурхлиці, в яку встановлюється верхній камінь, що швидко обертається на веретені, — пурхаючий, за чудовим висловом російського мужика. «А ось тут скоро буде й кузня», — сказав Ноздрьов. Трохи пройшовши, вони побачили справді кузню; оглянули й кузню.
— На цьому ось полі, — сказав Ноздрьов, показуючи пальцем на поле, — русаків така гибель, що землі не видно. Я сам своїми руками піймав одного за задні ноги.
— Ну, русака ти не піймаєш рукою, — зауважив зять.
— А отже піймав, умисне піймав! — відповів Ноздрьов. — Тепер я поведу тебе дивитись, — провадив він, звертаючись до Чичикова, — межу, де кінчається моя земля.
Ноздрьов повів своїх гостей полем, що в багатьох місцях було з самого куп’я. Гості мусили пробиратись між перелогами й ріллею. Чичиков починав відчувати втому. В багатьох місцях ноги їх видушували під собою воду: до такої міри місце було низьке. Спочатку вони були стереглися й переступали обережно, але потім, побачивши, що все це ні до чого не служить, брели прямо, не розбираючи, де більше, а де менше болото. Пройшовши чималу відстань, побачили, справді, межу, що була з дерев’яного стовпчика та вузенького рову.
— Ось межа! — сказав Ноздрьов. — Усе, що бачиш по цей бік, усе це моє, і навіть по той бік, увесь цей ліс, що он синіє, і все, що за лісом, усе моє.
81
*