— Та коли ж цей ліс зробився твоїм? — спитав зять. — Хіба ти недавно купив його? Адже він не був твій.
— Так, я купив його недавно, — відповів Ноздрьов.
— Коли ж ти встиг його так скоро купити?
— А як же, я ще позавчора його купив, і дорого, чорт візьми, дав.
— Та ти ж був у той час на ярмарку.
— Ех ти, Софрон! Хіба не можна бути водночас на ярмарку і купити землю? Ну, я був на ярмарку, а прикажчик мій тут без мене й купив.
— Ну, хіба що прикажчик, — сказав зять, але й тут засумнівався й похитав головою.
Гості вернулись тією самою гидкою дорогою додому. Ноздрьов повів їх до свого кабінету, в якому, проте, не було помітно слідів того, що буває в кабінетах, тобто книг або паперів; висіли тільки шаблі та дві рушниці, одна на триста, а друга на вісімсот карбованців. Зять, оглянувши, похитав тільки головою. Потім були показані турецькі кинджали, на одному з яких помилково було вирізьблено: «Майстер Савелій Сибіряков». Слідом за тим показалась гостям катеринка. Ноздрьов тут же покрутив перед ними дещо. Катеринка грала не без приємності, але всередині її, здається, щось сталося, бо мазурка кінчалась піснею «Мальбруг у похід рушив»[82]; а «Мальбруг у похід рушив» несподівано вивершувався якимсь давно знайомим вальсом. Уже Ноздрьов давно перестав крутити, але в катеринці була одна дудка, дуже жвава, що ніяк не хотіла вгамуватись, і довго ще потім свистіла вона сама. Потім показались люльки дерев’яні, глиняні, пінкові, обкурені й необкурені, обтягнуті замшею і необтягнуті, чубук з бурштиновим мундштуком, недавно виграний, кисет, вишиваний якоюсь графинею, що десь на поштовій станції закохалася в нього по вуха, у якої ручки, за словами його, були найсубтильнішою суперфлю, — слово, яке, мабуть, означало в нього найвищу точку досконалості. Закусивши баликом, вони сіли за стіл близько п’ятої години. Обід, як видно, не становив у Ноздрьова головного в житті, страви не відігравали великої ролі: дещо й пригоріло, дещо й зовсім не зварилось. Видно, що кухар керувався більше якимсь натхненням і клав перше, що трапляло під руку: стояв коло нього перець — він сипав перцю, капуста попалась — запихав капусту, телющив молоко, шинку, горох — одно слово, катай-валяй аби гаряче, а смак якийсь, певне, вийде. Зате Ноздрьов наполіг на вина: ще не подавали супу, він уже налив гостям по великій склянці портвейну і по другій госотерну, бо в губернських і повітових містах не буває простого сотерну. Потім Ноздрьов звелів принести пляшку мадери — кращої за яку не куштував сам фельдмаршал. Мадера, справді, аж горіла в роті, бо купці, знаючи вже смак поміщиків, що любили добру мадеру, заправляли її нещадно ромом, а іноді вливали туди й царської горілки[83] в надії, що все стерплять російські шлунки. Потім Ноздрьов звелів принести ще якусь особливу пляшку, яка, за словами його, була й бургоньон, і шампаньон разом. Він наливав дуже пильно в обидві склянки — і направо, і наліво, і зятеві, і Чичикову; проте Чичиков помітив якось побіжно, що самому собі він небагато доливав. Це примусило його бути обережним, і як тільки Ноздрьов як-небудь забалакувався або наливав зятеві, він перекидав в ту ж мить свою склянку в тарілку. В недовгому часі була принесена на стіл горобинівка, яка мала, за словами Ноздрьова, достотний смак вершків, але в якій, на диво, чути було сивушищу в усій її силі. Потім пили якийсь бальзам, що мав таке ім’я, яке навіть важко було пригадати, та й сам хазяїн удруге називав його вже іншим ім’ям. Обід давно вже кінчився, і вина були перекуштовані, але гості все ще сиділи за столом. Чичиков ніяк не хотів заговорити з Ноздрьовим при зяті про головну річ: все-таки зять був людина стороння, а річ вимагала самотньої і дружньої розмови. А втім, зять навряд чи міг бути людиною небезпечною, бо набрався, здається, вдосталь і, сидячи на стільці, щохвилини клював носом. Помітивши й сам, що перебуває не в надійному стані, він почав нарешті відпрошуватись додому, але таким лінивим і млявим голосом, немов би, за російським висловом, натягав кліщами на коня хомут.
— І ні-ні! Не пущу! — сказав Ноздрьов.
— Ні, не зобідь мене, друже мій, справді поїду, — сказав зять, — ти мене дуже зобідиш.
— Пусте, пусте! Ми спорудимо цю ж хвилину банчець.
— Ні, споруджай, брат, сам, а я не можу: дружина буде у великій претензії, справді; я мушу їй розказати про ярмарок. Треба, брат, справді треба зробити їй утіху. Ні, ти не держи мене!
— Ну її, дружину, к..! Велике, справді, діло робитимете вкупі!
82
*