— Ні, брат, вона така добра дружина. Це вже, дійсно, зразкова, така шановна й вірна! Послуги робить такі… віриш? — у мене сльози на очах. Ні, ти не держи мене; як чесна людина, поїду. Я тебе в цьому запевняю по чистій совісті.
— Хай собі їде: яка з нього користь? — сказав тихо Чичиков Ноздрьову.
— Ай справді! — сказав Ноздрьов, — смерть не люблю таких тюхтіїв! — І додав уголос: — Ну чорт з тобою, їдь собі бабитися з дружиною, фетюк[84].
— Ні, брат, ти не лай мене фетюком, — відповів зять, — я їй життям зобов’язаний. Така, справді, добра, мила, такі ласки робить… аж сльоза навертається. Спитає, що бачив на ярмарку, треба все розказати… Така, справді, мила.
— Ну, їдь собі, бреши їй дурниці! Ось картуз твій.
— Ні, брат, тобі зовсім не слід про неї так висловлюватись, цим, можна сказати, самого мене ображаєш… вона така мила.
— Ну, й забирайся до неї швидше!
— Атож, брат, поїду. Вибач, що не можу залишитись. Душею радий би був, але не можу.
Зять ще довго повторяв свої пробачення, не помічаючи, що сам уже давно сидів на бричці, давно виїхав за ворота, і перед ним давно були тільки порожні поля. Треба думати, що дружина небагато почула подробиць про ярмарок.
— Така погань! — казав Ноздрьов, стоячи перед вікном і дивлячись, як від’їжджав екіпаж. — Он як поплентався. Коник пристяжний непоганий, я давно хотів підчепити його. Та з ним же не можна ніяк зійтися, фетюк, просто фетюк.
Після цього ввійшли вони в кімнату. Порфирій подав свічки, і Чичиков помітив у руках хазяїна колоду карт, що невідомо звідки взялася.
— А що, брат, — сказав Ноздрьов, притиснувши боки колоди пальцями й дещо погнувши її, так що тріснув і відскочив папірець, — ну, для проводження часу, держу триста карбованців банку.
Але Чичиков прикинувся ніби й не чув, про що мова, і сказав, немов раптом пригадавши:
— А! Щоб не забути: у мене до тебе просьба.
— Яка?
— Дай перше слово, що виконаєш.
— Та яка просьба?
— Ну, та вже дай слово!
— Будь ласка.
— Слово честі?
— Слово честі.
— Ось яка просьба: у тебе є, певне, багато померлих селян, яких ще не викреслено з ревізії?
— Ну є, а що?
— Переведи їх на мене, на моє ім’я.
— А нащо тобі?
— Ну та мені треба.
— Та нащо?
— Ну та вже треба… це вже моє діло, — одно слово, треба.
— Ну вже, певне, щось затіяв. Признайся, що?
— Та що ж затіяв? З такої дурниці й затіяти нічого не можна.
— Та навіщо ж вони тобі?
— Ох, який цікавий! Йому всяку погань хотілося б помацати рукою, та ще й понюхати!
— Та чому ж ти не хочеш сказати?
— А що ж тобі за прибуток знати? Ну, просто так, спала фантазія.
— Так от же: доти, поки не скажеш, не зроблю!
— Ну, от бачиш, от уже й нечесно з твого боку: слово дав, та й відступаєшся.
— Ну, як ти собі хочеш, а не зроблю, поки не скажеш, нащо.
«Що б таке сказати йому?» — подумав Чичиков і після хвилинного замислення заявив, що мертві душі потрібні йому для набуття ваги в суспільстві, що він маєтків великих не має, так до того часу хоч би які-небудь душиці.
— Брешеш, брешеш! — сказав Ноздрьов, не давши докінчити. — Брешеш, брат!
Чичиков і сам побачив, що вигадав не дуже влучно, і привід досить слабий.
— Ну, так я ж тобі скажу пряміше, — сказав він, виправившись, — тільки, будь ласка, не проговорись нікому. Я надумав женитись, але треба тобі знати, що батько й мати нареченої преамбіційні люди. Така, справді, комісія! Не радий, що зв’язався: хочуть неодмінно, щоб у мене було ніяк не менше трьохсот душ, а як у мене цілих майже півтораста душ не вистачає…
— Ну брешеш, брешеш! — закричав Ноздрьов.
— Ну от уже тут, — сказав Чичиков, — і от на стільки не збрехав, — і показав великим пальцем на своєму мізинці манісіньку частинку.
— Голову ставлю, що брешеш.
— Одначе, це ж прикро! Що ж я таке справді? Чому я неодмінно брешу?
— Ну, та я ж знаю тебе: ти ж великий мошенник, дозволь мені це сказати тобі по дружбі! Якби я був твоїм начальником, я б тебе повісив на першому дереві.
Чичиков образився таким зауваженням. Уже всякий вислів, будь-скільки грубий або ображаючий добропристойність, був йому неприємний. Він навіть не любив допускати з собою ні в якому разі фамільярного поводження, хіба що тільки особа була надто високого звання. І тому тепер він зовсім образився.
— Їй-богу, повісив би, — повторив Ноздрьов, — я кажу тобі це відверто, не за тим, щоб тебе образити, а просто по-дружньому кажу.
— Всьому є межі, — сказав Чичиков з почуттям гідності, — коли хочеш похизуватися подібними словами, так іди в казарми, — і потім додав: — Не хочеш подарувати, так продай.
84